Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) 📚 - Українською

Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

217
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)" автора Ірина Вільде. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 153
Перейти на сторінку:
тих зборів я теж думав, що без вашої друкарні — голодна смерть мені й моїм «жінці-дітям». Але там я переконався, що не такий вовк страшний, як його малюють. То велика організація тепер, пане шефе… сила! Я чув, як люди виступали. Були такі, що дуже добре заробляють, були й такі бідаки, як я, були й безробітні… І, знають пан шеф, якось собі зараджують. Ті, що мають працю, відпускають безробітним по два дні на тиждень своєї роботи… потім різні взаємодопомоги… комітети.

— Червона поміч, — їдко зауважив Філіпчук, стримуючи себе, аби не схопити за боже пошиття Пєрожека і не потовкти ним об стіну.

— Правда, правда, пан шеф мають рацію, згадувалася і червона поміч. Я скажу по щирості, жалкую, що раніше не знав, що воно таке у світі твориться.

Філіпчук, не дуже тямлячи, що робить, схопив крісло, підніс його і опустив на підлогу. Його руки тремтіли так, що мусив сховати їх за спину.

— Забирайтеся мені з очей, Пєрожек, бо може дійти до нещастя… Шуя… каналія… шубравець останнього сорту — от хто ви, старий ідіоте!

— Я піду, пане шефе, я бачу, що пан шеф не в настрої. Але я хотів би спитати, перепрошую, що буду сміливим, — чого, власне, пан шеф викликали мене?

Філіпчук уже не мав сили кричати.

— Ідіть, Пєрожек, мені з очей, щоб духу вашого тут не було… бо… я… я… за себе не ручаюся…

Коли за Боніфацієм замкнулися двері, Філіпчук повалився у крісло, ніби людина, уражена паралічем. Заважали йому власні руки й ноги, гнітили всі внутрішні органи, тяжіла голова.

Трохи очунявши, покликав до себе Бронка Завадку.

— Подай мені паперу і олівець. Нічого, може бути і оцей.

Написавши щось похапцем, подав папірець Завадці.

— Іди набери.

— Пане шефе, мене робота чекає…

— А це не робота?

— Слово честі, не маю часу на жарти.

— А це не жарти, прошу я тебе. Піди набери сьогоднішньою датою мій некролог. Сьогодні помер, запам'ятай собі, прошу я вас, власник друкарні Кость Філіпчук, проживши сорок два роки. Моя фізична смерть буде вже тільки формальність. Фактично я вмер сьогодні. Ти почав мене вбивати, а Боніфацій Пєрожек добив. Якщо вже ідіот Пєрожек жалкує, що він не знав, що раніше можна було мою друкарню в трубу пустити, то я, прошу я вас, не хочу жити. Чого стоїш? Дістав замовлення — берися до роботи. Відбий у десяти примірниках. Треба буде декому і з родини послати. Чого ти вирячився на мене? Думаєш, старий зійшов з глузду… Нє. Все в нормі. Тільки жити мені відхотілося. А тепер залиш мене самого. Чого ще очікуєш? Думаєш, що шеф пошле по коньяк? Не пошле. Небіжчики не п'ють. Ти хотів мені щось сказати, Броник?

Може, й мав би щось сказати, але згадав, що лежачого, а тим паче трупа, не б'ють, і мовчки з текстом некролога Бронко вийшов з кабінету.

Зоня, яка давно шукала зачіпки, щоб піти з дому й жити окремо, нарешті вбачила причину в тому, що Мажарин збирається одружуватись. Здійняла крик, що вона не може далі жити в такій скомпрометованій сім'ї. Вона хотіла була піти відразу після втечі Слави з дому, але пожаліла Олену.

Олена подумала собі в душі, що не її пожаліла дочка, а просто на той час не мала ще роботи й була залежна від родини, та хай там!

— А куди ти підеш, дитино?

— Хай мама буде спокійна за мене! Не зроблю мамі такого сорому, як Слава! Не втечу з дому, а виберуся. Найму собі десь кавалерку[131] і буду жити, як інші самостійні, працюючі жінки.

Олені вдарила кров у голову від самого слова «кавалерка»:

— Бійся бога, Зонечко! Та якби покійний татко вчув, що ти вимовляєш…

— Може мама не кінчати: «…то у гробі перевернувся б». Можу запевнити маму, що воно не так. Наш тато був людиною поступовою, бувалою, і на нього це слово не зробило б такого страшного враження, як на маму. А втім, як воно маму так шокує, то можу його вимовляти по-французьки — «гарсоньєра». До мами, бачу, ще не дійшло, що я самостійна жінка і заробляю сама на себе. На заході Європи це нормальне явище.

За кілька днів, точніше, четвертого дня після цієї перепалки, Зоня забралася з дому. Знайшла собі в центрі нової частини містечка (власне, на околиці, коли орієнтуватися на старий ринок як центр міста) кімнату з окремим входом і домурованою в передпокої кухонькою.

Приїхала фірою на вулицю Куліша перед батьківський дім, забрала звідтіль, що було їй потрібно для обладнання нового житла, і без «бувайте здорові» поїхала на своє. З брами гукнула, що, мовляв, як хтось матиме справу до неї, то хай заходить просто до канцелярії Чуйгука, вона завжди буде там. Точка. З галузки відпав ще один листок.

З відходом Зоні виникло питання про заміну мешкання на менше.

Дивне психічне явище. Олені завжди здавалося, що вона випадково й тимчасово живе у великому домі Аркадія, а тепер, коли довелося покидати його, огорнув її дошкульний, хоч і не зовсім виправданий сум, аж мала господинька мусила розважати матір:

— А за чим мама жалкує? Відколи я пам'ятаю, вічно в нашій родині нарікалося на це мешкання. Хай мама згадає, як у сльотаву осінь чи навесні підходить тут вода у підвалі. Якби татко був живий, то ми, напевно, цього літа вже поміняли б квартиру. А наріжна кімната, мамцю? Та там ніколи не можна як слід напалити! А взяти хоч би покрівлю! За татка протікала вода тільки в одному місці над кухнею, а тепер капотить уже і над їдальнею. А найважливіше — ми не можемо оплачувати такої великої квартири.

— Люди тримають квартирантів…

Олі мало що не зірвалося з язика, що в них теж був квартирант доктор Мажарин і чим те все кінчилося.

— Найважливіше, — тягнула далі Оля, немов не дочула Олениних слів, — що треба буде все міняти і починати наново.

— Я нічого не кажу, певно, тепер п'ять кімнат забагато для нас, але чого зараз починати наново? Як же можна у моєму віці все починати наново?

«О, мама думає тільки про себе. Раніше з нею цього ніколи не було. Їй і на думку не спадає, що це, може, мені доведеться починати своє життя заново і по-іншому».

Наступної неділі вибралися Олена з Ольгою ніби на прогулянку, а насправді — з наміром поглянути, може, де здаються квартири.

Пішли навмання першою вулицею, що вела у

1 ... 87 88 89 ... 153
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"