Читати книгу - "Твори. Том 1"

Він холодно поцілував її, не зважуючись на запитання, що було в нього на язику.

Клотільда поклала якийсь великий пакунок на столик посередині кімнати. Розв’язавши його, вона витягла звідти мило, флакон одеколону, губку, скриньку із шпильками, гачок для черевиків і маленькі щипці, щоб завивати кучері на лобі, які в неї раз у раз розкручувались.

Вона гралась у влаштування квартири, вибираючи місце для кожної речі, і тішилася надзвичайно.

Висуваючи шухляди, вона казала:

— Треба принести трохи білизни, щоб можна було переодягнутися при нагоді. Буде дуже зручно. Якщо мене випадково застане на вулиці дощ, то я прийду сюди посушитись. Кожен із нас матиме свій ключ, крім того ключа, що буде в консьєржа на випадок, коли ми забудемо свої. Я найняла на три місяці, на твоє ім’я, звичайно, бо не могла ж я назвати свого.

Тоді він спитав:

— Ти скажеш мені, коли треба буде платити?

Вона просто відповіла:

— Та вже заплачено, любий.

Дюруа спитав далі:

— Отже, я тобі винен?

— Та ні, котику, це тебе не обходить, це моя маленька примха.

Він удав, ніби розсердився:

— О ні, ні в якому разі! Я цього не дозволю.

Вона підбігла до нього і благально поклала йому руки на плечі:

— Прошу тебе, Жорже, мені буде так приємно, щоб наше гніздечко належало саме мені, тільки мені! Це ж не може ображати тебе. Правда? Я хочу принести це в дарунок нашому коханню. Скажи, що ти згоден, любий Жорже, скажи, що згоден!..

Вона благала його поглядом, устами, всім своїм єством.

Він примусив просити себе, роздратовано відмовлявся, потім згодився, вважаючи в глибині душі, що це, по суті, справедливо.

А коли вона пішла, він прошепотів, потираючи собі руки й не дошукуючись, звідки виринула в нього сьогодні ця думка: «Вона все ж таки дуже мила».

Через кілька днів він одержав іще один «синій папірець», де було написано:

«Сьогодні ввечері приїздить мій чоловік із півторамісячного відрядження. Отже, доведеться нам розлучитись на тиждень. Яка прикрість, любий! Твоя Кло».

Дюруа був уражений. Він зовсім забув, що пані де Марель заміжня. От чоловік, якого йому хотілося б побачити хоч би раз, просто щоб мати про нього уявлення. —

Він терпеливо чекав, поки поїде той чоловік, але все-таки провів у «Фолі-Бержер» два вечори, які кінчались у Рашелі.

Потім уранці знову прийшла телеграма — чотири слова: «Сьогодні о п’ятій. Кло».

Обоє вони прийшли на побачення раніше, ніж було призначено. Вона кинулась в його обійми з жадібним поривом кохання, вкриваючи його обличчя жагучими поцілунками; потім сказала:

— Як хочеш, то, коли ми намилуємось досхочу, поведи мене куди-небудь обідати. Я сьогодні зовсім вільна.

Місяць якраз починався, і хоч Дюруа забирав плату далеко наперед і жив з дня на день позичками, саме сьогодні в нього випадково були гроші — і він був задоволений, що може витратити щось на неї. Він відповів:

— Гаразд, люба моя, куди хочеш.

Отже, близько сьомої години вони вийшли на зовнішній бульвар. Клотільда міцно спиралась на нього й шепотіла:

— Коли б ти знав, як мені приємно ходити з тобою об руку, як люблю я відчувати тебе біля себе!

Він спитав:

— Хочеш, підемо до старого Латюїля?

Вона відповіла:

— О ні, там надто шикарно! Мені хочеться чогось веселого, простого, якого-небудь ресторанчика, куди ходять службовці та робітниці. Я страшенно люблю обідати в шинках! Ах, коли б ми могли поїхати за місто!

Дюруа не знав такого шинку в цьому кварталі, і вони блукали вздовж бульвару, аж поки зайшли нарешті до якогось виноторговця, де в окремій кімнаті давали й обідати. У вікно вона побачила двійко дівчат без капелюшків, що сиділи за столом з двома військовими.

Троє візників обідали в кутку довгої вузької кімнати, а якийсь тип непевної професії курив люльку, випроставши ноги, застромивши руки за пояс, розсівшись на стільці й відкинувши голову за спинку. Його куртка рясніла плямами, а з надутих, як черева, кишень видніли шийка пляшки, окраєць хліба, якийсь загорнутий у газету пакунок і звисав кінець мотузки. В нього була густа кучерява, розкуйовджена чуприна, сіра від бруду; кашкет валявся долі, під стільцем.

Поява елегантно вбраної дами зачудувала всіх. Обидві парочки перестали шепотітись, візники замовкли на півслові, підозрілий тип, що курив, вийняв люльку з рота, плюнув перед себе і подивився, трохи обернувши голову.

Пані де Марель прошепотіла:

— Тут дуже мило! Нам буде тут дуже гарно. Іншим разом я вберуся робітницею.

І вона сіла без вагання й огиди за дерев’яний стіл, що блищав від лою, був вимитий розлитими на ньому напоями і нашвидку витертий серветкою прислужника. Дюруа трохи ніяково, трохи соромливо шукав вішалки для свого циліндра. Не знайшовши нічого, він поклав його на стілець.

Вони їли бараняче рагу, жіго й салат. Клотільда повторювала:

— Страшенно люблю такі страви! У мене вульгарні смаки. Мені тут веселіше, ніж в Англійському кафе.

Потім вона сказала:

— Коли ти вже хочеш зробити мені велику приємність, то поведи мене в шинок на танці. Я знаю один дуже гарний, недалеко звідси, що зветься «Біла королева».

Дюруа здивовано спитав:

— Хто ж водив тебе туди?

Він глянув на Клотільду і побачив, що вона почервоніла й трохи зніяковіла, немов це раптове запитання збудило в неї якийсь інтимний спогад. Після вагання, такого короткого в жінок, що про нього можна тільки здогадуватись, вона відповіла:

— Один приятель… — Потім, помовчавши, додала: — Він помер уже…

І вона опустила очі, щиро засмучена.

А Дюруа вперше подумав, що він нічого не знає про минуле життя цієї жінки, і замислився. Певна річ, вона вже мала коханців, але яких, з якого кола? Невиразні ревнощі, своєрідна ворожість прокидалась у ньому, ворожість до всього, що не належало йому в її серці, в її житті. Він роздратовано дивився на молоду жінку, намагаючись розгадати таємницю, замкнуту в її вродливій і мовчазній голівці, в якій, може, саме зараз снувалися журні думки про іншого, про інших. Йому кортіло зазирнути в її спогади, поритися у них, про все довідатись, все пізнати!

Вона знову спитала:

— Поведеш мене до «Білої королеви»? Це для мене було б справжнє свято.

Він подумав: «Хай! Що мені до її минулого! Яка дурість— перейматися цим!» І він відповів, посміхаючись:

— Звичайно, люба.

На вулиці Клотільда промовила тихенько, тим таємничим тоном, яким роблять признання:

— Я досі не зважувалась просити тебе про це; але ти не уявляєш собі, як я люблю такі хлоп’ячі