Читати книгу - "Твори. Том 1"

Її тішило, що він з такою жагою її просить, і вона поволі □оступалась днем по дню.

А він повторював:

— Завтра… скажіть: завтра…

Нарешті вона згодилась:

— Гаразд. Завтра. О п’ятій пополудні.

Він глибоко й радісно зітхнув, і вони почали розмовляти майже спокійно і так інтимно, немов були знайомі вже років двадцять.

Пролунав дзвінок; вони здригнулися і враз відсунулись одне від одного.

Вона прошепотіла:

— Це, напевно, Лоріна.

Дівчинка ввійшла й, здивована, спинилась, потім підбігла до Дюруа, радісно плескаючи в долоні, захоплена тим, що бачить його, і крикнула:

— Ах! Любий друже!

Пані де Марель засміялась:

— Ось як! Любий друг! Лоріна охрестила вас! Це гарне приятельське прізвисько для вас; я теж називатиму вас Любим другом!

Дюруа посадовив дівчинку на коліна і мусив гратися з нею в усі гри, яких навчив її.

О третій годині без двадцяти хвилин він попрощався — час було йти до редакції; і вже на сходах, крізь напіврозчинені двері, ще раз шепнув ледве чутно:

— Завтра. О п’ятій.

Пані де Марель відповіла усмішкою. «Так», — і зникла.

Покінчивши з редакційними справами, Дюруа почав обмірковувати, як йому прибрати кімнату для побачення з коханкою та приховати, по можливості, убозтво свого помешкання. І він надумав прикрасити стіни японськими дрібничками. Він купив на п’ять франків цілу колекцію барвистих клаптів, маленьких віял та екранчиків і затулив ними надто помітні плями на шпалерах. Шибки оздобив прозорими малюнками, що зображували човни на річці, зграї птахів на тлі червоного неба, різнобарвних дам на балконах та цілі процесії дрібненьких чорних чоловічків серед засніжених долин.

Його кімнатка, де місця вистачало тільки на те, щоб лягти та сісти, тепер скидалась на розмальований паперовий ліхтар. Це йому сподобалось, і він іще весь вечір наліплював на стелю птахів, вирізаних із кольорового паперу, що лишився в нього.

Потім ліг і заснув, заколисаний свистками поїздів.

Другого дня Дюруа повернувся додому рано, з пакунком тістечок та пляшкою мадери, купленою в бакалійника. Йому довелось вийти ще раз, щоб дістати пару тарілок і склянок; він розставив частування на туалетному столику, застеливши брудну дошку серветкою, а миску й глечик для води сховав під столиком.

Потім став чекати.

Вона прийшла о чверть на шосту і скрикнула, захоплена барвистою строкатістю малюнків:

— Як у вас мило! Але надто багато людей на сходах.

Дюруа обняв її, палко цілував крізь вуаль її волосся між лобом і капелюшком.

Через півтори години він провів її до стоянки фіакрів на Римській вулиці. Коли вона була вже в екіпажі, шепнув:

— У вівторок, о тій же годині.

— О тій же годині, у вівторок, — сказала вона.

Було вже темно, і вона притягла до себе його голову крізь дверцята й поцілувала його в губи. А коли візник стьобнув коня, крикнула: «Прощавайте, Любий друже!» — і стара карета повільно покотилась.

Три тижні Дюруа отак приймав у себе пані де Марель через два-три дні то вранці, то ввечері.

Якось, чекаючи її після полудня, він почув на сходах страшенний галас і підійшов до дверей. Плакала дитина. Почувся обурений чоловічий голос:

— Чого це він горлає, той шибеник?

А жіночий голос відповів верескливо й розлючено:

— Це та клята шльондра, що тягається до журналіста, звалила Ніколя на сходах. Дивись-но, яка наролоч, повилазило їй, чи що — дитини на сходах не бачить!

Спантеличений Дюруа відступив назад, бо почув шелест спідниць і поквапливі кроки на сходах, поверхом нижче.

Незабаром постукали в його двері, які він щойно зачинив. Він одімкнув, і пані де Марель кинулась у кімнату, задихана й розгублена, бурмочучи:

— Ти чув?

Дюруа прикинувся, ніби нічого не знає.

— Ні, а що?

— Як вони мене образили?

— Хто?

— Мерзотники, що меншають унизу.

— Та ні, що трапилось, скажи?

Вона заридала і не могла вимовити жодного слова.

Йому довелося зняти з неї капелюшок, розшнурувати її, покласти на ліжко, змочити їй скроні мокрим рушником; вона задихалась, потім, трохи заспокоївшись, спалахнула гнівом і образою.

Вона хотіла, щоб він побіг униз, викликав сусідів на бій і повбивав.

Дюруа сказав:

— Та це ж звичайні робітники, грубий народ. Подумай, що дійшло б до суду, тебе можуть впізнати, заарештувати, знеславити. З такими людьми краще не зв’язуватись.

Вона заговорила про інше:

— Що ж нам тепер робити? Я більше сюди не прийду.

Він відповів:

— Дуже просто, я виберусь з цієї квартири.

Пані де Марель шепнула:

— Так, але це буде довго.

Раптом їй спало на думку, і вона відразу ж заспокоїлась:

— Послухай, я вже знайшла раду; здайся на мене і ні про що не думай. Я пришлю тобі синього папірця завтра вранці.

«Синім папірцем» вони називали закриті телеграми, що ходять у Парижі.

Вона вже всміхалася, радіючи з своєї вигадки, в яку не хотіла втаємничити Дюруа, і пестила його безтямно.

А проте коли пані де Марель вийшла на сходи, то дуже хвилювалась і важко спиралась на руку свого коханця, бо почувала, що ноги їй підломлюються.

Вони не зустріли нікого.

Він уставав пізно і другого дня об одинадцятій годині був іще в ліжку, коли листоноша приніс обіцяний «синій папірець». Дюруа розпечатав його і прочитав:

«Побачення сьогодні, о п’ятій. Константинопольска вулиця, 127. Спитаєш квартиру, що найняла пані Дюруа.

Кло цілує тебе».

Рівно о п’ятій він увійшов у великий мебльований будинок і спитав консьєржа:

— Тут найняла квартиру пані Дюруа?

— Так, пане.

— Проведіть мене, будь ласка.

Консьєрж, звикнувши, мабуть, до делікатних ситуацій, коли треба бути дуже обережним, глянув йому в вічі і спитав, вибираючи з великої в’язки ключа:

— Це ж ви — пан Дюруа?

— Та звичайно ж.

Той відімкнув маленьку квартирку з двох кімнат, на першому поверсі, навпроти швейцарської.

У вітальні, обклеєній досить свіжими барвистими шпалерами, стояли меблі червоного дерева, оббиті зеленуватим репсом із жовтими візерунками та благенький квітчастий килим, такий тонкий, що нога відчувала під ним дерев’яну підлогу.

Спальня була така тісна, що ліжко займало в ній три чверті місця. Воно стояло в глибині кімнати, від стіни до стіни, широке ліжко, які бувають у мебльованих кімнатах, із синіми, важкими, теж репсовими, завісами і пуховою ковдрою з червоного шовку, що рябіла підозрілими плямами.

Дюруа стурбувався і подумав невдоволено: «Ця квартирка коштуватиме мені силу грошей. Знову треба буде позичати. От іще халепа!»

Двері розчинились, і Клотільда влетіла, як вихор, зашелестівши сукнею, простягаючи руки. Вона була захоплена:

— Мило тут, скажи, мило? І підійматися не треба, двері просто з вулиці, на першому поверсі. Можна входити