Читати книгу - "Твори. Том 1"

Він відчував її так близько, замкнуту разом з ним у цій чорній скриньці, яку час од часу освітлювали газові ріжки на тротуарах. Її тепле плече гріло його крізь рукав, і він не знав, що сказати, не міг вимовити й слова, бо владне бажання схопити її в обійми враз полонило його.

«Якщо я зважусь, що вона зробить?» — думав він.

Спогад про всі нескромності, сказані за обідом, хмілював Дюруа, та водночас його стримував страх перед скандалом.

Пані де Марель так само мовчала і не ворушилася, забившись у куток. Дюруа подумав би, що вона спить, якби не бачив раз у раз, як блищать її очі, коли промінь світла падав у карету.

«Про що вона думає?»

Він добре розумів, що говорити не слід, що слово, єдине слово, порушивши тишу, звело б нанівець усі його шанси, але йому бракувало сміливості для раптової й грубої атаки.

Аж тут він відчув, що вона поворухнула ногою. Вона зробила короткий рух, нервовий рух нетерплячки, можливо, й заклику. Від цього ледве помітного жесту Дюруа пройняв дрож, він умить обернувся і кинувся на неї, шукаючи губами рота, руками — голого тіла.

Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитися, пручатись, відштовхнути його, — а потім здалася, немов у неї нестало сил і снаги опиратись далі.

Карета незабаром спинилась біля будинку, де жила пані де Марель, і від несподіванки з голови в Дюруа вилетіли всі ніжні слова, а йому ж хотілось подякувати їй, висловити свою відданість і любов.

Вона сиділа заклякнувши, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, побоюючись, щоб візник не подумав чого, вискочив перший і подав руку молодій жінці.

Злегка похитуючись, вона мовчки вийшла з екіпажа. Він подзвонив і, поки одчиняли двері, спитав, тремтячи:

— Коли я вас побачу?

Вона шепнула так тихо, що він ледве почув:

— Приходьте до мене завтра снідати.

І зникла в темному вестибюлі, тільки важкі двері грюкнули за нею, мов гармата.

Він дав візникові п’ять франків і попрямував швидким і переможним кроком; серце його повнилося радістю.

Нарешті він оволодів однією з них — заміжньою жінкою! Світською жінкою! Справжньою світською жінкою! З паризького світу! І як легко й несподівано…

Досі він уявляв, що зацікавити й перемогти котресь із цих чарівних створінь можна тільки після тривалих залицянь, довгого чекання, після вправної облоги, нескінченних чемностей, любовних слів, зітхань та подарунків. Та ось ураз, після найменшого натиску, перша, яку він зустрів, віддалась йому так швидко, що він і досі не міг спам’ятатися.

«Вона була п’яна, — думав Дюруа, — завтра вона іншої заспіває. Не обійдеться без сліз».

Ця думка стурбувала його, але він сказав собі: «Тим гірше, слово честі. Тепер, коли я взяв її, то вже зумію вдержати».

І в невиразному міражі, в якому переплітались його надії, надії на славу, успіх, гроші й кохання, він раптом побачив схожу на вервечку статисток, що проходять в театральному апофеозі, процесію жінок — вишуканих, багатих, всемогутніх, що йшли, посміхаючись, і зникали одна по одній у глибині золотих хмар його мрій.

І сон його ряснів чарівними видіннями.

Другого дня він трохи схвильований підіймався по сходах до пані де Марель. Як вона прийме його? А коли зовсім не прийме? А може, вона заборонила впускати його? Розповіла?.. Та ні, вона не розповіла б нічого, не виказавши всієї правди. Отже, він — господар становища.

Молоденька покоївка відчинила двері. Обличчя в неї було таке, як звичайно. Дюруа заспокоївся, немов чекав, що служниця буде схвильована.

Він спитав:

— Як себе почуває пані?

— Добре, пане, як завжди, — відповіла вона.

І провела його до вітальні.

Він підійшов прямо до каміна з дзеркалом, щоб кинути оком на свою зачіску та вбрання; він саме поправляв краватку, коли побачив молоду жінку; вона дивилась на нього з порога кімнати.

Він удав, що не помітив її, і вони якусь хвильку дивились одне на одного в дзеркалі, пильно стежили одне за одним, перш ніж зійтись віч-на-віч.

Нарешті Дюруа обернувся. Вона не ворухнулась і немов чекала. Він кинувся до неї, шепочучи:

— Як я кохаю вас! Як я кохаю вас!

Вона розкрила обійми і впала йому на груди, потім підвела голову, і їх уста злилися в довгому поцілунку.

Він подумав: «Це значно легше, ніж я гадав. Все йде дуже добре». І коли вони відірвались одне від одного, він мовчки усміхнувся, намагаючись вкласти в свій погляд безмежне кохання.

Пані де Марель теж усміхалась — тією усмішкою, якою жінки виявляють своє бажання, свою згоду, свою готовність віддатись.

Вона прошепотіла:

— Ми самі. Лоріну я вирядила снідати до подруги.

Він зітхнув, цілуючи її руки.

— Дякую. Як я кохаю вас!

Тоді вона взяла його під руку, начебто він був її чоловіком, і повела до дивана, де вони сіли поруч.

Йому треба було почати витончену й хвилюючу розмову, але нічого не спадало на думку, і він пробелькогів:

— То ви не дуже гніваєтесь на мене?

Вона затулила йому рукою рота:

— Мовчи!

Вони сиділи, занімілі, не зводячи очей одне з одного, не рознімаючи гарячих пальців.

— Як я жадав вас! — сказав Дюруа.

Вона повторила:

— Мовчи!

Чути було, як покоївка за стіною брязкотить тарілками.

Дюруа підвівся:

— Я не можу сидіти так близько коло вас. Я втрачаю тяму.

Двері одчинились.

— Сніданок на столі, пані.

Він поважно подав господині руку.

Вони сиділи за столом навпроти, весь час перезиралися й посміхались, зайняті тільки собою, оповиті ніжними чарами нового кохання. Вони не помічали, що саме їдять. Раптом Дюруа відчув дотик маленької ніжки, що блукала під столом. Він піймав її своїми ногами і вже не відпускав, стискаючи щосили.

Покоївка входила і виходила, приносила й прибирала страви байдуже, ніби нічого не помічаючи.

Після сніданку вони повернулись до вітальні й знову сіли поруч на дивані.

Дюруа потроху присувався до пані де Марель, намагаючись обійняти її. Але вона спокійно відштовхнула його.

— Обережно, можуть увійти.

Він прошепотів:

— Коли ж я зможу побачити вас на самоті, щоб сказати, як кохаю вас?

Вона схилилась до його вуха й тихенько мовила:

— Я сама прийду до вас цими днями.

Він відчув, що червоніє:

— Але я… я живу… дуже скромно.

Вона всміхнулася:

— Байдуже. Я ж прийду бачити вас, а не помешкання.

Тоді Дюруа почав допитуватись, коли саме вона прийде.

Пані де Марель призначила день наприкінці наступного тижня, і він став благати її наблизити дату, белькотів безладні слова; очі його блищали, обличчя пашіло, він боляче стискав їй руки, він палав бажанням,