Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Вже коли шумом шарахнулись дерева, Ганна увійшла в ліс і за кілька літ уперше заспівала молодо на всі груди:

Вже близько від дому вона згадала про Талю й занепокоїлась. Таля там, певно, сидить перелякана, виглядаючи її.

Але, на диво, Талі не було вдома. Стурбована Ганна вийшла у двір і почала гукати. У відповідь їй перегукнулись громи, зашумів ліс і великими краплями сипнув дощ.

Ганна почала вже себе заспокоювати тим, що Таля, може, переховується в кого-небудь із своїх подруг, як раптом із боку річки почувся Талин регіт.

Ганна вийшла на ріг будинку під дощ і тоді побачила Талю, обплутану білими водяними лілеями, і з нею незнайомого чоловіка років під тридцять. Обоє реготалися, боролися з поривами вітру та дощу…

— Мамо, познайомся з Володимиром Андрійовичем, — вигукувала Таля на порозі, обтрушуючи з голови й з лілей дощові краплі, — це мій сьогоднішній знайомий.

Володимир Андрійович стримано вклонився.

— Дозвольте заховатися у вас від дощу, а то ми з Талею трохи забарилися на річці.

— Будь ласка… Прошу до кімнати. А я вже турбувалась про тебе. Ще, думаю, десь заблудилася в лісі. Така ж буря…

— Я люблю бурю. Ми з Володимиром Андрійовичем мало не перекинулися на воді.

— Ай-яй!.. — скрикнула Ганна.

Володимир Андрійович і Таля засміялися.

— Не турбуйтесь… Це було біля самого берега.

Тут Таля перебила Володимира Андрійовича й розмалювала увесь ефект від цього страшного моменту, розповіла про їхню прогулянку човном і про те, як познайомилась із Володимиром Андрійовичем.

Вона гралася з подругами на березі, коли саме Володимир Андрійович проїздив біля затоки з лілеями човном. Таля попрохала Володимира Андрійовича нарвати їй лілей, а він був такий люб’язний, що запропонував їй місце в човні і віддав у її розпорядження всі лілеї в затоці.

— Ах ти ж, нахаба, — жартома картала мати Талю.

Але Володимир Андрійович виправдував Талю. Вона така говірка й дотепна, що він від душі радий цьому знайомству.

Ганна радо вислухувала дифірамби своїй дочці й водночас із цікавістю розглядала гостя.

Він мав правильний овал лиця, що чітко вирізьблювався на білому тлі його одягу; проста лінія носа чомусь переконувала Ганну, що ця людина має лагідну безпосередню вдачу, а сині, як волошки, очі світились юнню і мрійністю. Його теноральний голос був соковито акустований, як у співців, звучав підкупними, щирими нотками, що виходили йому з грудей.

Ганна раз по раз вставляла запитання, щоб чути голос Володимира Андрійовича, вона вже хотіла запитати, чи не співає він, але з другої кімнати вибігла Таля.

— Володимире Андрійовичу, а йдіть подивіться. Гарно?

Володимир Андрійович підвівся.

У кімнаті на піаніно в двох квітниках стояли букети водяних лілій. Квіти пишно розцвітали білими пелюстками на чорному тлі.

— Чудово! У вас є смак. Чудово! — зачарувався Володимир Андрійович.

У цей момент ударив сильний грім і покотився глухим рокотом, відбиваючись дзижчанням у вікнах.

— Отже, сильно, — перервала німу сцену Таля. — А правда, красиво?

— Н-да, — погодився Володимир Андрійович.

Він розкрив піаніно і, вдаривши кілька акордів, передав враження грому з усіма нюансами дзижчання вікон.

— Ви прекрасно імітуєте. У вас чудовий слух. Ви граєте? — захоплено озвалася Ганна.

— Ану, передайте вітер, — напосілася Таля.

— Ну, от вам вітер… Шум лісу…

— Ану, дощ. Дощ, — не