Читати книгу - "Сонячна магія"

Тунель то звужувався настільки, що стінки вагона майже зачіпали його, то знову розширювався до колишніх розмірів. Газовий ліхтар, який теліпався на гаку під стелею, кидав на обличчя Геба та Гаргантюа синяве світло. Каштелян поклав голову на лапи й принишк між кріслами. Іноді він підводив морду та починав говорити своїм тонким верескливим голосом, і тільки це нагадувало зараз Гебвіну, що пес — уже не пес, а, як висловився коваль Сигізмунд, страшний маг із таємничого Цукату.

— Вагони не для пасажирів, — мовив Гаргантюа, що сидів у кріслі. — Вони для перевезення магрилу.

— Магрил звозять звідусюди в одне місце? — уточнив Каштелян.

— Атож.

Каштелян кивнув і про щось замислився.

Хоча минуло не більше двох годин, Сигізмунд здавався тепер Гебу далекою малознайомою людиною, як і подружжя Шлапів, їхній будинок, та й усе містечко, де він жив. Йому ввижалося, що минуле — дитинство, бабуся Снок, яка його виховувала, дім Шлапів — усе це сон, і тільки зараз, коли він зустрів Каштеляна й ельфа Гаргантюа, повільно прокидається. А сон залишився далеко позаду, загублений разом із Кривим лісом серед засніжених пагорбів і полів.

Вигнутою трубою магрилове вугілля справно викидало з топки струмінь золотавого жару. Не такий потужний, як перший, котрий зупинив протововка, але все-таки достатній для того, щоб вагон мчав уперед, з гулом розсікаючи повітря.

— Агов, могутній Каштеляне, — сказав ельф, важко повертаючись у кріслі, — розкажи старому Гагрі, що сталося. Як ти виплутався? І чому Каштелян тепер… Має такий вигляд, хо-хо?

— Він мене збудив, — дзявкнув маг і повів кудлатою мордою в бік Гебвіна. — Ти ж чув — він за хазяйським псом побіг. Бардо Тодол приспав мене, а він відімкнув замок і розбудив…

— Відімкнув замок? — перебив Гаргантюа й шанобливо глянув на Геба. — Гагра не зміг відімкнути того замка! Довго намагався, але не зміг. Гагра навіть колупав його цвяхом…

А в нього вийшло, причому легко. Треба подумати над тим, хто такий насправді наш Геббі. Отож, я б повернувся у своє тіло, так поруч, на лихо, виявився цей пес! Ну, мене й втягло…

Вони помовчали, але Геба мучила цікавість, і він зважився запитати:

— А чорне око, що плавало над нами? Що це таке?

Каштелян похитав головою.

— За допомогою цієї штуки Тодол за нами спостерігав, але я поки не можу зрозуміти, що воно таке. Ніколи не стикався з такою магією…

Із м’яким гудінням розсікаючи повітря, вагон мчав уперед, і від рівномірного перестуку коліс в Геба почали злипатися повіки. Він широко позіхнув, покосував на супутників. Каштелян уже заснув з головою на лапах. Гаргантюа, сидячи в кріслі, зрідка розплющував одне око й поглядав на розмиті від швидкості стіни тунелю. Він прикрутив ґніт газового ліхтаря, і в кабіні запанував півморок. Ельф пробурмотів:

— Поки що тихо.

Геб пововтузився, влаштовуючись зручніше, простяг ноги, заплющив очі — і відразу заснув.

Вагон мчав з колишньою швидкістю, навколо нічого не змінилося — ті самі стіни й рейки між ними.

— Напевно, ніч уже закінчується, — подав голос Каштелян. — Старий телепню, а що-небудь серйозніше за сир у тебе є?

Гагра похитав головою.

— Каштеляне, що ти збираєшся робити далі? — запитав Геб, дожовуючи бутерброд.

— Мені треба дістатися до Зубастика.

— Зубастика? Що таке Зубастик?

Після цього запитання Каштелян мовчав дуже довго.

— Не зможу пояснити тобі, — мовив він нарешті. — Це… ні, не зможу. Цей предмет напевне знайомий тобі, але насправді Зубастик — зовсім не те, за що ти приймеш його з першого погляду. Він перебуває в центрі цього світу.

— Не розумію… — почав Гебвін, і тут Гагра підняв до стелі вагона товстий, як сарделька, палець і мовив:

— Чуєте?

Рівномірне гудіння змінилося, немов потік зустрічного повітря став не таким щільним. Геб глянув у переднє вікно. Тунель стрімко розширювався, стіни зникли. Рейки зігнулися, і вагон гойднувся на повороті.

Якась сила підняла Гебвіна в кріслі. На мить йому здалося, що він раптом зірвався в бездонну прірву й падає. Дух захопило, Геб вчепився в підлокіття, роззявив рота.

Під вагоном простягався океанський берег.

Рейки, зринаючи з темного отвору тунелю, вигинались, перетинаючи лабіринт торосів, що розкинувся біля підніжжя гір. Океан, наче спрут, простяг між ними свої щупальця. Довгі затоки, звиваючись поміж нагромадженням крижаних брил, тяглися далі, до гір, що обступали прибережну долину.

Вагон круто злетів угору. Геб впав у крісло, його притисло до спинки. Гноми, що побудували Дорогоцінну Дорогу, напевне, вирішили, що петляти між торосами надто довго,