Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

На щастя, в Амади несподівано з'явилася подруга і полегшила її життя. Мов теплий сонячний промінчик, увійшла в похмурий дім Вільялосів сімнадцятирічна русявка, сестра братової дружини. Вона мала вродливе личко, милий кирпатенький носик і гарні очі, в яких грали пустотливі бісики. Ця чарівна дівчина, створена для розваг, веселощів і сміху, полюбила двох нещасливих жінок, які жили, немовби поховані в руїнах. А вони знайшли в ній те саме, що раніше в Марсіалі,— відгомін світу, від якого вони жили вдалині, і розраду в своєму горі.

Ще вперше опинившись у домі, Ермінія — так звали дівчину — зачудовано вигукнула:

— Як багато тут прекрасних речей! — І зараз же: — Але як ви можете тут жити?

Амада усміхнулась її наївності. Вони належали до різних світів. Ермінія була дочкою підприємця, що здобув велике багатство за якихось два роки. Жила в особняку, спорудженому й умебльованому в стилі модерн, зовсім не схожому на старий дім Вільялосів. Її сестра познайомилася з молодим Вільялосою десь на пляжі, і Ермінія й гадки не мала про те, як живуть його родичі. Коли вона вперше потрапила в старовинний дім у Серро, їй здалося, що вона перенеслась в іншу епоху — епоху прадавньої старовини і відмерлих звичаїв. Та дуже скоро вона заприятелювала з обома господинями і, щиро співчуваючи їхньому горю, часто годинами сиділа з ними, стараючись потішити їх і розрадити. Амада показувала їй усе варте уваги в бібліотеці та в галереї фамільних портретів. Дуже поважні сеньйори в старовинних убраннях дивилися на дівчину широко розплющеними очима з темних полотен у вицвілих рамах. Але найбільше сподобався Ермінії занедбаний сад і відлюдний, мовчазний садівник.

— Ці джунглі поглинуть будинок, — говорила дівчина, показуючи на буйну зелень. — Коли я тут сама, без вас, мені страшно. Тут є гадюки, правда ж?

Їй дуже хотілось зайти до альтанки, але Амада, холонучи, завжди відмовлялася тим, що там багато пацюків.

Слухаючи цю веселу щебетушку, її міркування про життя, такі не схожі на її власні, Амада відчувала, як у її душі зринають туманні мрії про якийсь інший, незвіданий світ. Ермінія казала, що вийде заміж лише після того, як нагуляється, натанцюється, і взнає про світ усе, що варто знати. Вважаючи свою нову подругу жінкою вродливою і гідною поваги, дівчина не розуміла, як вона може бути нещасливою, журитися, навіть впадати у відчай.

— Якщо мене мій чоловік не любитиме, — щебетала вона, — то єдине, про що я його попрошу, — це відразу ж дати мені спокій. Адже молодість буває тільки разу а закохуватись можна й кілька разів…

Амада мовчки хитала головою або казала з гіркою посмішкою:

— Самотність, люба моя, це щось зовсім інше, ніж воно здається у двадцять років!

Одного вечора, коли Ермінія весело щось розповідала про своїх подружок, Амада раптом мовила:

— Колись і я не прощала людям помилок. Але тепер… Тепер я могла б приятелювати з такими жінками, на яких раніше й не глянула б… — І, помовчавши, додала: — А думаю так тепер не тільки тому, що постаріла… Просто пізнала собі ціну… Тому що не краща за інших…

Ермінія розреготалась. Хіба не дивно було почути отаке від цієї добропорядної жінки?

— Це ви, Амадо? Та невже?

— Так, я, — витримала та її погляд.

— Годі, доню. Не кажи дурниць! — втрутилася сеньйора Вільялоса. — Які там у тебе гріхи, щоб отаке плескати?

Амада похилила голову, відчуваючи на собі здивований погляд Ермінії. Всі троє замовкли. Кожна думала про своє.

Ермінія ще не бачила Марсіаля, але Амада казала їй про нього, як про можливого закоханця. Була певна, що він не пропустить нагоди позалицятися до дівчини, хоча б задля того, аби помучити її, Амаду. Марсіаль бував у них дедалі рідше — може, захопився новим коханням… Коли ж навідував їх, Амада розповідала йому про свою нову подругу і пропонувала їх познайомити. Він байдужно знизував плечима, а вона жартома провіщала, що влаштує їхнє весілля.

Марсіаль, котрий тепер ставився до Амади з підкресленою холодністю, якось спитав похмуро:

— Хто цього хоче? Ти?

— Звичайно! Ермінія має все, щоб зробити чоловіка щасливим.

Хоч серце Амади стискалося, голос її був напрочуд спокійний, і довірливий Марсіаль, зваживши на те, що їх чула сеньйора Вільялоса, сухо відказав:

— Спасибі! Я вдячний тобі за піклування про мене, але коли мені буде потрібна наречена, я сам її знайду, на свій смак.

Ця болісна гра полонила хворобливу уяву Амади. Тепер вона ні про що більше не думала. Гадала, що вже вилікувалась від почуття до Марсіаля, і намагалася, поставивши між ним і собою іншу жінку, з корінням вирвати з душі будь-який спогад про минуле. Крім того, їй подобалося випробовувати свої сили, борючись у душі з собою. Перемога, яку вона здобула над своїм коханням, здавалася їй великим тріумфом волі. Аби тільки все скінчилося так, як велить їй розум… Та водночас… водночас бажала впевнитись, що Марсіаль не зможе покохати іншої, що в його серці горить любов до неї, що він лишиться нечутливим до чарів Ермінії.

Амада не лукавила з собою. Вона розійшлася з Марсіалем, бо честь для неї була вища за все. І коли б тепер хтось сказав, що її задум ощасливити Марсіаля, віддавши його іншій жінці, іде від бажання думати про нього без докорів сумління, вона б щиро засмутилась, їй хотілося вмерти, і це прагнення заглушало всі інші почуття, заважало глянути на себе збоку, в'ялило душу. І, здавалося, смерть уже десь близько.

Але виходило все не так, як бажалося…

Те літо було страшенно жарке й грозове. Майже щоранку важкі свинцеві хмари скупчувались на обрії, і починалася