Читати книгу - "Грішниці. Сфінкс"

злива. Скрізь панувала похмура нудьга. Ермінія вже багато днів не приходила — дім Вільялосів більше не вабив її. Амада одразу відчула це й засмутилася, бо щиро полюбила цю жваву дівчину і з нею почувала себе не такою самотньою. До матері вона тепер і не потикалася: там порядкувала Хоакіна. Крім того, сліпа безнастанно молилась, дбаючи про спасіння душі. Служниця все зробила, щоб відвернути її від родичів. І Амада, зовсім самотня, без Марсіаля, без Ермінії, поринула в безнадійну тугу.

Та от одного серпневого вечора, коли Амада більше й не думала про це, Марсіаль і Ермінія таки зустрілися в домі Вільялосів. Марсіаль прийшов перший, а через п'ять хвилин з'явилась і дівчина, напрочуд гарненька в своєму легкому білому вбранні й крислатому сомбреро. Амада так хвилювалася, що насилу розуміла, про що йде розмова; однак спостерегла, що Марсіаль чимось наче невдоволений, а Ермінія — серйозніша, ніж звичайно. Чи вони так уже не сподобались одне одному?.. І коли слуга зайшов сказати, що автомобіль сеньйорити чекає біля воріт, Амада полегшено зітхнула.

А за кілька хвилин по тому вона впала на ліжко і, кусаючи подушку, щоб заглушити ридання, дала волю сльозам. Марсіаль у цей час розмовляв зі сліпою, тривожно озираючись: що сталося, куди зникла Амада?..

XI

— Я знаю, ти завжди щира зі мною, Ермініє. Тож скажи, яке враження справив на тебе мій родич?

Амада всміхалась, але очі її з затамованим смутком стежили за гарним личком подруги.

— О, він дуже симпатичний! — відповіла Ермінія. — І такий добрий!

Амада здригнулась.

— Він тобі подобається?

Ермінія почервоніла.

Амада перевела розмову на інше. А сама дивилась і дивилась на Ермінію, оцінюючи її красу з доскіпливістю ревнивої жінки, яка хоче знати силу суперниці, їй здавалось, що дівчина вся світиться: світло було в великих темних очах, сповнених наївної сміливості; світло на гладенькій, мов шовк, шкірі з ледь помітними голубими жилками; світло на свіжих устах. Сміялась Ермінія завжди весело й щиро, виблискуючи гарними білими зубенятами. Мала прегарну статуру і стрункі ніжки, яких не приховувала по-модному коротка сукня.

Серце Амади боляче стиснулось. Вона не розпитувала більше Ермінію ні про що. Бачила, що та криється від неї, хоч дівчина була пустотлива й весела як завжди. А Амада думала собі, що, певне, щасливі людини за Ермінію немає в світі…

Через тиждень Ермінія і Марсіаль знову, ніби випадково, зустрілися коло крісла сліпої. Прийшли майже разом: молодий архітектор — вишукано вдягнутий, з модною зачіскою, а вона — з перлами на шиї, у сукні з прозорими рукавами, і в маленькому капелюшку, з-під якого вибивалися русяві кучерики. Вся кров прилила Амаді до серця, але вона опанувала себе: цікаво, що ж вони робитимуть?.. Вони, усміхаючись, потиснули одне одному руки, і Амада відчула, що вони вже бачились і розмовляли. Потім вона, як завжди приязно, почала розпитувати Ермінію про здоров'я, про нові сукні, доброзичливо згадала невістку… Марсіаль сидів осторонь і дивився на блискучі носки своїх черевиків, чекаючи, коли спаде ця хвиля нудних теревенів. Сеньйора Вільялоса бідкалася, що дівчина рідко їх провідує.

— Ти гордуєш нами, доню моя! А ти ж єдиний світлий промінчик, що забігає до нашої сумної оселі. Чому ж ти забуваєш про нас, не заходиш? Чому така жорстока до тих, хто тебе любить?..

Ермінія кокетливо виправдувалась і усміхнулася всіма ямочками нарум'яненого обличчя. В неї, мовляв, на цьому тижні було два званих обіди, весілля Тронкосо, верхова їзда, бо тепер у моді коні, а скільки візитів, два чи три запрошення до театру, готування до човнярських перегонів і безліч дрібних справ, про які вона й згадати не може! Увечері вона падає на ліжко й спить, як убита. Але всі ці розваги скоро скінчаться — і тато стомився, і грошей вона забагато витрачає… Вона щебетала без угаву, начебто зовсім забувши про Марсіаля і тішачись власним базіканням.

Сеньйора Вільялоса зітхнула.

— Твоя бідолашна сестра, мабуть, забуде в отій глушині про всі розваги. Що вона тобі пише?

Дівчина похитала головою.

— О! Вона старша за мене на п'ять років і нагулялася куди більше, ніж я. Крім того, вона одружена і кохає свого чоловіка. То хіба не однаково, де жити? Коли я вийду заміж, побачите, яка я буду!

І зареготала, наче шлюб — то теж весела розвага.

Марсіаль підійшов до столика, на якому Ермінія залишила сумочку, і грався шовковими шнурками. Дівчина, обернувшись, глянула на нього і насварилася пальчиком.

— Зробіть ласку, покладіть сумочку, бо в ній мої таємниці…

Марсіаль розсміявся. Радів, що трапилась нагода, люб'язно розмовляючи з Ермінією, показати свою байдужість до Амади. Спокій Амади, її дружнє ставлення до нього дратували його.

— А чому ви не дозволяєте мені розкрити ваші таємниці? — спитав він. — Виходить, наче ви боїтесь, що вони виявляться не дуже цікавими.

Ермінія звабливо усміхнулась.

— Ото ще! Мені байдуже! Відкрийте сумочку! В гріху — покаяння.

Марсіаль не примусив довго себе просити. Розкривши сумочку, він витяг звідти дзеркальце з золотим обідком, гарненьку пудреницю, коробку з рум'янами, мереживну хусточку, записничка з олівцем, кілька поштових листівок і менший за мізинець платиновий образок святого Антоніо. Шия святого була обв'язана шовковою ниткою. Молодик іронічно засміявся:

— О, який музей! Ви нічого не залишили вдома, сеньйорито?

— Це моя зброя! — відповіла вона, анітрохи не бентежачись. — І мушу вас, необачного, попередити: вона стріляє!

— А цей ідол у зашморгу?

— Більше поваги, сеньйоре! Це святий Антоніо. Правда, йому бракує цнотливості. Я ношу його, щоб кинути виклик долі. Подруга моєї сестри носила його чотири роки і стала черницею. Може, й мені таке судилося.

Вона дивилась на молодика спокійно,