Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

на ньому не соромно було б посидіти й герцогові Йоркському. Чи він коли відмовлявся оплачувати векселі, які син видавав на нього? Ось вони - всі оплачені без єдиного слова. Не кожен генерал мав таких коней, якими їздив Джордж! Він згадував сина в найрізноманітніші періоди його життя, і той поставав перед його очима то після обіду, коли любив зайти до їдальні, гордовито, самовпевнено, і випити з батькової чарки, сидячи поряд із ним на покуті; то верхи на поні в Брайтоні, коли він перескочив через огорожу і не відставав від мисливців; то того дня, коли його відрекомендовано принцові-регенту під час парадного виходу, коли цілий Сент-Джеймський двір 164 не міг похвалитися ще одним таким гарним юнаком. І ось тепер усьому кінець! Одружитися з дочкою банкрута, знехтувати синівський обов’язок і багатство! Якого приниження й люті, яких мук безсилого гніву, нездійсненого шанолюбства й любові, зневаженої гордості й навіть батьківської ніжності довелося тепер зазнати цьому марнославному чоловікові!

Перебравши папери й задумано посидівши то над тим, то над іншим, сповнений гіркого і безсилого смутку, який охоплює нещасну людину, коли вона згадує про своє щасливе минуле, Джорджів батько забрав усі документи з шухляди, де він так довго тримав їх, і замкнув у скриньку, перев’язавши її стрічкою і запечатавши своєю печаткою. Тоді відчинив книжкову шафу і взяв з полиці велику червону біблію, про яку ми вже згадували,- пишно ілюстровану, всю в позолоті книжку, в яку він рідко заглядав. На фронтиспісі в ній був зображений Авраам, що приносить у жертву Ісаака. Там, за звичаєм, на першому чистому аркуші, Осборн позаписував своїм розгонистим канцелярським почерком дати свого одруження і смерті дружини, дні народження та імена своїх дітей. Першою йшла Джейн, тоді Джордж Седлі Осборн і нарешті Марія Френсіс, а також дні, коли хрестили кожного з них. Узявши перо, Осборн старанно викреслив ім’я Джорджа, а коли аркуш висох, поклав книжку туди, звідки її взяв. Після цього він витяг якийсь документ з шухляди, де тримав свої особисті папери, прочитав його, зім’яв у руці, запалив від свічки й кинув на гратки каміна, не зводячи з нього очей, аж поки він догорів. То була його духівниця. Спаливши її, Осборн сів до столу, написав якогось листа, подзвонив служникові й звелів віднести його вранці на вказану адресу. Тим часом уже й настав ранок: коли старий підіймався нагору до своєї спальні, весь дім заливало сонячне світло і серед буйного зеленого листя на Рассел-сквер щебетали пташки.

Дбаючи про гарний настрій родини Осборнів та їхніх підлеглих і бажаючи здобути якнайбільше друзів Джорджеві в нещасну для нього годину, Вільям Доббін, що знав, як впливає на душу людини смачний обід і добре вино, повернувшись до готелю, написав дуже ввічливого листа Томасові Чопперу, есквайрові, в якому запросив цього джентльмена пообідати з ним другого дня в «Слотері». Лист застав містера Чоппера ще в Сіті, і він негайно надіслав відповідь, у якій писалося, що «містер Чоппер висловлює глибоку пошану капітанові Доббіну й матиме честь і приємність чекати його» і т. д. Запрошення й чернетку відповіді він, повернувшись ввечері додому, в Сомерстаун, показав місіс Чоппер і дочкам, і коли родина сіла пити чай, біля столу тільки й мови було що про шляхетних офіцерів та вест-індських аристократів. А коли дівчата пішли спати, вони з дружиною почали обговорювати дивні події, що відбувалися в родині його принципала. Ніколи ще клерк не бачив свого господаря таким схвильованим. Зайшовши до містера Осборна після того, як капітан Доббін залишив кабінет, містер Чоппер застав свого принципала з почорнілим обличчям і майже непритомного. Старий клерк був певен, що містер Осборн і капітан за щось дуже посварилися. Чоппер дістав наказ виписати й підрахувати всі суми, виплачені капітанові Осборну протягом трьох останніх років. «І цифра вийшла чималенька»,- заявив головний клерк, сповнюючись іще більшої пошани до старого й молодого господарів, що так легко розкидався гінеями. Йшлося начебто про міс Седлі. Місіс Чоппер присягалася, що їй дуже шкода тієї молодої дівчини. Подумати тільки - втратити такого вродливого хлопця, як капітан! Містер Чоппер не високо ставив міс Седлі як дочку невдатного біржовика, що платив дуже низькі дивіденди. Він шанував фірму Осборн понад усе в лондонському Сіті й сподівався, що капітан Джордж одружиться з дочкою якогось аристократа. А проте клерк спав тієї ночі куди спокійніше за свого принципала і, попестивши дітей після сніданку (який йому дуже смакував, хоч його скромна чаша життя була підсолоджена тільки рудим цукром), вирядився у своє найкраще, святкове вбрання та в сорочку з брижами й пішов до контори, пообіцявши захопленій його виглядом дружині не дуже налягати ввечері на портвейн капітана Доббіна.

Коли містер Осборн прийшов у звичайний свій час до контори, його вигляд вразив усіх підлеглих, що звикли, з цілком зрозумілих причин, стежити за виразом обличчя принципала,- таке воно було бліде й виснажене. О дванадцятій годині з’явився спеціально викликаний містер Міняйлі (адвокатська контора «Міняйлі і Базікервік», Бедфорд-роу), його провели до кабінету принципала, і там вони, замкнувшись, просиділи з годину. Десь біля першої містер Чоппер отримав від служника капітана Доббіна записку з листом для містера Осборна, якого клерк відніс господареві в кабінет. Невдовзі після цього туди знов покликано Чоппера й Берча, другого клерка, щоб вони підписалися за свідків у якомусь документі.

- Я склав нову духівницю,- пояснив містер Осборн, і згадані вище джентльмени поставили у відповідному місці на документі свої підписи.

Більше не було сказано жодного слова. Містер Міняйлі мав дуже похмурий вигляд, коли вийшов з кабінету. Він суворо глянув на Чоппера, але нічого не пояснив. Усі помітили, що господар того дня був якийсь особливо тихий, чим дуже здивував тих, хто, бачивши, який він прийшов до контори, з самого ранку чекав бурі. Він за цілий день жодного разу нікого не вилаяв, і ніхто не чув, щоб він сипав прокльонами. Контору він залишив рано і, перше ніж піти, ще раз покликав старшого клерка і дав йому загальні вказівки, а тоді запитав, вагаючись і немов через силу: чи той, бува, не знає, є в місті капітан Доббін чи нема?

Чоппер відповів, що, здається, є. Насправді вони обидва чудово знали, що він у місті.

Осборн узяв листа зі столу, адресованого тому офіцерові, і, віддавши клеркові, звелів негайно вручити його Доббінові у власні руки.

- Тепер, Чоппере, мені стане