Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Пояснити такий збіг можна тільки одним. Я запитую обох добродіїв, що це було: потаємна змова? Погодження?

По рядах пролетів тихий шепіт, значення якого було безперечне, влипли, мовляв, обидва!

Білсон, що не звик виплутуватися з таких критичних ситуацій, зовсім скис. Але з Вілсона недурно ж був правник. Блідий і збентежений, він насилу підвівся на ноги й заговорив:

– Прошу збори вислухати мене з усією можливою поблажливістю, оскільки я мушу дати дуже прикре для мене свідчення. З болем скажу я те, що треба сказати, бо це завдасть непоправної шкоди містерові Білсону, якого я досі поважав і шанував, твердо вірячи, як і всі ви, що його не звабить ніяка спокуса. Але коли йдеться про честь, то я мушу говорити – говорити з усією щирістю. Хоч і сором, але мушу. І – тут я особливо сподіваюсь на вашу поблажливість – я сказав чужинцеві всі ті слова, які наведено в його листі, включаючи й лайливе зауваження. (Хвилювання в залі). Прочитавши газетну публікацію, я згадав їх і вирішив заявити про свої домагання на торбину з золотом, бо вона за правом належить мені. Тепер прошу вас: зверніть увагу на таку обставину і зважте її як слід. Вдячність цього незнайомця була безмежна. Він не знаходив слів для висловлення її і говорив, що коли в нього буде якась змога віддячити мені, то він віддячить сторицею. Тепер дозвольте спитати вас: чи міг я сподіватися, чи міг я думати, чи хоча б уявити собі на хвилинку, що така вдячна людина відплатить своєму благодійникові чорного невдячністю, навівши в листі й це зовсім недоречне зауваження? Підготувати мені пастку! Виставити мене підлим брехуном, що звів наклеп на своє рідне місто! І де? В залі нашого зібрання, перед лицем усіх моїх співгромадян! То було б безглуздо, ні на що не схоже! Я не мав сумніву, що він примусить мене повторити для випробування лише першу половину фрази, повну зичливості до нього. Бувши на моєму місці, ви міркували б так само. Хто б міг сподіватися на таку підступність від людини, що її ви не тільки нічим не скривдили, але навіть вчинили їй добро? Ось чому я з повним довір’ям, ні хвилини не вагаючись, написав лише початок фрази, закінчивши її словами: «Ідіть і спробуйте виправитись», і поставив унизу свій підпис. Тієї хвилини, коли я хотів покласти записку в конверта, мене викликали з контори. Записка лишилася лежати на столі.– Він замовк, поволі обернувся до Білсона і, перемовчавши, заговорив знову: – Прошу зважити на таку обставину: трохи згодом я вернувся і побачив містера Білсона, що саме виходив з моєї контори. (Хвилювання в залі).

Білсон схопився з місця й крикнув:

– Це брехня! Це підла брехня!

Голова. Сідайте, сер! Слово має містер Вілсон.

Друзі посадили Білсона і почали його заспокоювати. Вілсон вів далі:

– Такі факти. Мою записку було перекладено на друге місце. Я не надав цьому ніякого значення, гадаючи, що її здуло вітром. Мені й на думку не спало запідозрити містера Білсона у тому, що він дозволив собі прочитати чужого листа. Я думав, що чесна людина не здатна на такі вчинки. І коли мені буде дозволено висловити свої міркування з цього приводу, то, по-моєму, тепер ясно, звідки взялося зайве слово «вже»: містера Білсона підвела пам’ять. Я – єдина людина в усьому світі, що може пройти цю перевірку, не вдаючись до брехні. Я скінчив.

Що інше може так одурманити мозок, перевернути догори дном усі думки, що склалися раніше, скаламутити почуття публіки, що не звикла до викрутасів та хитрощів випробуваних балакунів, як спритно побудована промова?

Вілсон сів на місце переможцем. Його останні слова викликали грім оплесків, друзі кинулися поздоровляти його й тиснути руки, а Білсонові не дали навіть рота розкрити. Голова стукав, молоточком по столу й закликав публіку:

– Засідання триває далі, панове, засідання триває далі!

Коли, нарешті, в залі більш-менш затихло, шапкар підвівся з місця й сказав:

– Що ж тут «тривати», сер? Треба вручити гроші – і край.

Голоси. Правильно! Правильно! Вілсоне, виходьте!

Шапкар. Пропоную прокричати трикратне «гіп-гіп ура!» на честь містера Вілсона – символа тих чеснот, які...

Йому не дали договорити. Під оглушливе «ура!» й несамовитий стук молоточка голови зборів кілька громадян, що не тямилися від захвату, витягли Вілсона на плечі до одного з його приятелів, досить високого на зріст, і вже рушили тріумфальним походом до підвищення край зали, але тут голові пощастило перекричати всіх.

– Тихше! На свої місця! Ви забули, що треба прочитати ще один документ!

Коли тиша відновилася, Берджес узяв зі стола другого листа, хотів був прочитати його, але роздумав і натомість сказав:

– Я зовсім забув! Спершу треба оголосити всі вручені мені записки.

Він вийняв із кишені конверт, розпечатав його, витяг звідти записку і, мигцем перебігши її, чомусь дуже здивувався. Потім довго тримав листок у простягненій руці, придивляючись до нього і так і сяк...

Чоловік з двадцять-тридцять дружно крикнули:

– Що там таке? Читайте вголос! Уголос!

І Берджес прочитав – поволі, ніби не вірячи своїм очам:

– «Я сказав чужинцеві таке... (Голоси: «Це ще що таке?»)... Ви не така погана людина... (Голоси: «Оце-то чортовиння!») Ідіть і спробуйте виправитись». (Голоси: «Ой! Не можу!») Підписано: «Банкір Пінкертон».

Тут у залі знялося щось неймовірне. Такі бурхливі веселощі могли б довести людину розсудливу до сліз. Ті, хто вважав, що це їх не стосується, вже не сміялися, а ридали. Репортери, що корчилися з реготу, виводили такі карлючки у своїх записниках, яких не розібрав би ніхто в світі. Собака, що спав в кутку, прокинувся й заходився з переляку гавкати. Серед загального шуму й галасу чулися найрізноманітніші вигуки:

– Щодалі все більш багатіємо – вже два Символи Непідкупності, окрім Білсона!

– Три! Пузанка теж туди! Знайте, мовляв, наших!

– Правильно! Білсона обрано!

– А Вілсон, бідолаха – його обікрали зразу двоє!

Могутній голос. Тихше! Голова виловив іще щось із кишені!

Голоси. Ура! Щось новеньке? Вголос, вголос!

Голова (читає). «Я сказав чужинцеві…» – і так далі. «Ви не така погана людина. Ідіть…» – і так далі. Підпис: «Грегорі Ейтс».