Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

А наперед: чиї дрова, чий ліс, чий віз,- не розпитав?

Та ні, хоч був би знав я крем, що ліс чужий, дрова чужі,

Чи ж був би я покинуть міг отсього бідака в біді?

Значить, подвійная моя вина! Нехай і так! Нехай

На мене вся вина! За ню мене лиш, господи, карай!»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Написано в цвітні 1878 р.

Поема

Посвячена памяті

батька мого Яця-коваля

В вандрівці жизні я блудив багато,

блудив, бо правди і добра шукав,

в добро і правду віруючи свято.

І в бідну хату раз я заблукав;

стареньку стріху мох укрив зелений,

і дощ крізь ню до хати протікав;

грозив упадком зруб, набік схиле́ний,

обпала глина з понадгнилих стін,

крізь шпари вітер провівав студений.

Вузесенький від хатки йшов вигін,

травов зарослий - ратиці, копита

сліду віддавна, знать, не бачив він.

Скрипіли двері, мов віком розбита

бабуся стогне, що болять кістки;

дрібні віконця, мов в ямках укрита

зіниця діда, ледве що який

за дня промінчик світла пропускали.

Отак в куті на беріжку ріки

вона глипіла, верби ї вкривали

зелені, а безплодні, люди в ній

живі - без втіхи, бідні,- проживали.

Осіння ніч була. Мов чорний рій,

насіли хмари важко над землею;

мов величезна птиця, по пустій

долині вихр скиглив і бивсь над нею,

свистів у річки берегах крутих,

тьмив пітьму ночі лютістю своєю.

Дощ острий, зимний сипавсь з хмар густих,

в лице ми сік, промочував все тіло

і в дрож метав посеред піль пустих.

Глибоко в серці горе ми засіло,

вузлами сумнів ум мій пов’язав,

ніде довкола світло не зоріло.

І дощ, і вихор дух мій запирав.

Слабий, безсильний, ід незнаній цілі

я в бурю й пітьму поледве ступав.

Аж ось, немов два очка, заглипіли

дві ясні точки - щезли - глипли знов -

знов щезли, мов у тьмі втонути хтіли,

но не втонули! Силою новов

грудь налилась моя,- вузьким вигоном

я до хатини серед верб зайшов.

Застукав,- з довгим, сумовитим стоном

втворились двері, до вузьких сіней

з звичайним в хату я зайшов поклоном.

За очі дим ухо́пив мя їдкий;

за серце вид мя вхопив ненаглядний,

що поломінь мені відкрив яркий.

Була се дівчина. Мужицький, ладний

вкривав ї стрій. Стояла при огні,

мов клен над річков, стан схиливши складний.

Глибокі чорні очі - чом вони

вдивлялись в грань, що перед нев яріла,

мов проблиск кращої будущини

з-за поломіні дослідити хтіла.

І по лиці її глибокий сум

розливсь,- устами стиха шепотіла

якісь слова, мов відгомін тих дум,

що бурхали в душі, мов вітер в полі;

та, знать, не щастя споминки їй ум

пестили, не принадну серце долю

вістило, і з заплаканих повік

біль серця, в сльози збризлий, рвавсь на волю.

І рій думок з собов ї так волік

що навіть мого при́ходу не чула

і аж при першім слові, що я рік,

зіснулась, бистро ми в лице зирнула,

налякана мов і здивована…

І думка в мене в голові майнула,

що, знать, чужих не часто тут вона

видала.- Ах! мні в серці засвітала,

мов день новий, хвилина та одна!

Вся кров моя огнем мов запалала,

затьмили ясні оченьки її

все предо мнов,- довкола ніч ми стала,

і нич я вже не бачив, лиш її,

її в хатині, ї в цілому світі!

Здавалось ми, що всі літа мої

давніші, горем, тугою повиті,

валились в безвість, наче хмари ті

пусті, подерті, вихру крильми биті.

Тремтячи, я просив ї о ночліг.

«Просіть татуся, чи приняти схоче!..

Лиш я не знаю… Бачте, ось в куті

татусь мій хорий - я при нім дні й ночі -

в нас тісно…» Аж тепер я поглядів

по хаті: мало статків впало в очі!

Від диму чорні стіни й стеля, стів

старий, і лава, й мисник, поуз ліжка

на жердці свита й пара кафтанів.

А ліжко те - від лави до запічка

дощок зо п’ять, соломи околіт,

верета груба - пір’я хоть би кришка!

На ліжку тім лежав старенький дід,

мов голуб сивий; на чолі глибоко

виднівсь грижі і муки вритий слід.

Запалі лиця зжовкли, гасло око

в ямках глибоких, давня сила рук

пропала, з уст, отворених широко,

слабими хвильми теплий віяв дух.

І знов ми пам’ять дійсності свідому

збудив у серці вид старечих мук.

«Не бійсь, дівчино,- я сказав,- чень твому

татусеві я зможу помочи!

Недурно доля мя до твого дому

вела крізь бурю й плюту по́ночі.

Я доктор».- «О?! Бог милостив над нами! -

з утіхи й диву ледве проречи

вна здужала.- Се бог вступив тут з вами!

Ох, поглядіть на тата! Поможіть!

Чи видите, він ледве вже губами

ворушить, він вмирає! О, глядіть!

Що я без нього? Бідній сиротині