Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

320
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 98
Перейти на сторінку:
нер­ви нап­ру­жу­ва­ли­ся до край­ності.

В та­ких хви­лях пе­реміня­ла­ся в якусь без­мов­ну фурію, що за­хо­ву­ва­ла­ся не­по­руш­не та че­ка­ла відповідної хвилі, що­би ки­ну­ти­ся без­по­щад­но на свою жерт­ву.


Так, приміром, не відда­ля­ла­ся май­же ніко­ли з до­му, але як їй од­но­го ра­зу лу­чи­ло­ся вий­ти в се­ло, і во­на там довіда­ла­ся, що Са­ву, ма­буть, ви­пус­тять на во­лю зад­ля бра­ку відповідних до­казів, ска­за­ла:


- На що зас­лу­жив собі, йо­го не ми­не! Ко­би мені ли­ше бог до­поміг дітей ви­го­ду­ва­ти, ко­би мені ли­ше бог до­поміг!…- і відітхну­ла ціли­ми грудьми, її ніздрі зад­ри­жа­ли, а очі спа­лах­ну­ли та­кою страш­ною не­на­вис­тю, що ляч­но ста­ва­ло на неї гля­ну­ти.


Іншими ра­за­ми знов, ко­ли сиділа са­ма ко­ло дітей, пильну­ючи їхнього сну, за­вер­та­ла­ся ду­шею в цілко­ви­то інший, див­ний нап­рям. Ро­би­ла собі до­ко­ри, що ока­зу­ва­ла по­мер­ло­му за­ма­ло лю­бові.


«А ось діти, оди­но­ке ба­гатст­во її, ли­шив він їй, а що взяв він від неї в гріб?»


Зразу, як ли­ше збли­зив­ся він до неї, в дворі ще, про­мов­ля­ючи то тут, то там доб­ре сло­во, во­на німіла. Нап­ру­жу­ва­ла­ся, мов стру­на, та й умов­ка­ла. Зміня­ла­ся несвідо­мо, ми­мо­волі. Якась нез­ро­зуміла, бру­тальна си­ла всту­па­ла в її грудь, роз­сад­жу­ва­ла її іноді з бо­лю, а ус­та так і па­ралізу­ва­ла.


Він го­во­рив здерж­ли­во, а во­на не ма­ла цілко­ви­то пра­ва ви­ка­зу­ва­ти своєї лю­бові. Відчу­ва­ла се врод­же­ним, жіно­чим інстинк­том. Во­на бідна най­мич­ка, на яку гляділи всі че­рез плечі!


А потім все так інак­ше ук­ла­да­ло­ся.


Увесь рай, що но­си­ла йо­го в гру­дях для нього, хо­ва­ла на ту хви­лю, ко­ли дос­ту­пить пра­ва увійти в йо­го стіни і ста­ти­ся йо­му чимсь ша­ле­но доб­рим. Потім її ус­та вже самі з се­бе ство­ри­ли­ся б. Те, що три­ма­ло її бру­тальною си­лою, мов у кай­да­нах, за­ми­ка­ло її ус­та, а йо­го вво­ди­ло в дум­ку, що во­на йо­го не лю­бить,- во­но по­ки­ну­ло б її вже са­мо з се­бе. Надія на ту хви­ли­ну до­да­ва­ла їй ге­роїчної си­ли, і во­на із не­ви­мов­ною вит­ри­валістю зно­си­ла все го­ре сво­го по­ло­жен­ня.


Потім, як уже мог­ла го­во­ри­ти, ділив їх час від се­бе, а те­пер - йо­го не ста­ло.


Іншими ра­за­ми знов ки­да­ла­ся на свої діти, ма­ло не да­ви­ла їх із якоїсь ди­кої лю­бові.


Вони обоє по­до­ба­ли на нього. Не ма­ли її чор­но­го во­лос­ся, а яс­не, мов шовк, во­лос­ся йо­го. По­жи­ра­ла очи­ма їхні дрібні лич­ка і не­мов ба­чи­ла їх до­рос­ли­ми.


Такі бу­ли, як він, цілком такі, інши­ми й не мог­ла уяви­ти собі їх. Потім по­па­да­ла у бо­жевільний плач.


Його не бу­ло! Йо­го не бу­ло і не бу­де вже ніко­ли, до­ки світу. Ка­зав, що візьме, а по­ки­нув. Шаліла з бо­лю, товк­ла го­ло­вою до ди­тя­чої ко­лис­ки і вик­ли­ку­ва­ла тяж­ким зой­ком раз по раз йо­го ім'я.


І не заз­нав­ши ще щас­тя, му­си­ла бо­же­воліти з жа­лю за ним. Сто­яло так близько ко­ло неї, завт­ра-по­завт­ра ма­ла зіткну­ти­ся з ним, а во­но відвер­ну­ло­ся від неї навіки!


Одного ра­зу да­ла на­мо­ви­ти­ся Докії та пішла до Івоніки й Марії. Пішла про­си­ти їх, щоб во­ни прий­ня­ли за своє од­но з ди­тят.


- Може, схо­тять ви­ко­ха­ти собі од­но­го вну­каї - ра­ди­ла роз­важ­на жінка.- Не мож­на ж зна­ти їх ду­мок!


Може, бог дасть, що прий­муть! Оси­ротіли те­пер, та, мо­же, й по­лег­шає їхнє го­ре з ди­ти­ною! Ось то­го стар­шенько­го бе­ри, більше по­хо­жо­го на батька!


Зразу во­на тій думці страш­но опи­ра­ла­ся, але пізніше підда­ла­ся їй і пішла. Зад­ля дітей пішла.


Івоніки не бу­ло до­ма, а Марійка ки­ну­ла­ся на неї, мов тиг­ри­ця.


- Щоб ти не посміла мені більше мій поріг пе­рес­ту­пи­ти, роз­пус­ни­це ти! - кри­ча­ла.- З ким іншим роз­по­ча­ла собі за­ба­ган­ки, а на Ми­хай­ла спи­хаєш? Хто те­бе ко­ли в селі ба­чив із ним? А Са­ву хто вик­ри­чав убійни­ком пе­ред цілим се­лом? Як прий­деш мені ще раз під очі, то вит­рав­лю те­бе пса­ми з подвір'я! А як хо­чеш від ме­не хліба, то прий­ди на по­мин­ки. Тоді я й жеб­раків го­дую!


До гли­би­ни по­ра­же­на, з ли­цем білим, як по­лот­но, і ма­й­же блуд­ни­ми очи­ма, вер­ну­ла­ся мо­ло­да, упо­ко­ре­на ма­ти на­зад, не ска­зав­ши ні сло­ва, ук­ла­ла мовч­ки ди­ти­ну…


Поглянула на неї Докія та до­га­да­ла­ся наслідків хо­ду, од­нак не став­ля­ла ніяких пи­тань. Бо­яла­ся, щоб ті побілілі ус­та ча­сом не ство­ри­ли­ся, як бо­яла­ся то­го страш­но­го, роз­го­ре­но­го пог­ля­ду чор­них очей…


Але пізніше довіда­ла­ся про все.


І ніко­ли більше не пе­рес­ту­па­ла дівчи­на по­ро­га тої ха­ти, а як ба­чи­ла Марійку зда­ле­ка, об­хо­ди­ла її кож­ним ра­зом совісно.


Інакше за­хо­ву­вав­ся Івоніка.


Він не втор­кав­ся до тої спра­ви, але вірив у ко­лишні зно­си­ни сво­го си­на з сею дівчи­ною, як вірив у її чесність і доб­ро­ту. Докія йо­го пе­ресвідчи­ла. Стріча­ючи­ся з нею на до­розі, стри­му­вав її сам.


- Що ро­биш, Ан­но, здо­ро­ва? - пи­тав­ся щи­ро, та тут же й уни­кав її пог­ля­ду. Йо­му ста­ло не­ви­мов­но жаль сеї дівчи­ни. Бідний йо­го син лю­бив її, і як уже бу­ло, так бу­ло, а во­на ли­ши­ла­ся в ве­ликім горі. Та про­те не міг для неї нічо­го вдіяти.


Марійка го­ни­ла її, як со­ба­ку, від ха­ти до ха­ти, а по-дру­ге,- во­на бу­ла най­тяж­чим во­ро­гом йо­го Са­ви. Об­ви­ня­ючи йо­го при­люд­но в убійстві бра­та, гро­зи­ла ще й са­ма, що за­подіє йо­му зло. Так не міг він її нічим ря­ту­ва­ти, хіба що, мо­же, дав би їй ко­ли тро­хи гро­ше­нят, аби Марійка не зна­ла, але по­ки що му­си­ло так усе ос­та­ти­ся. До то­го, був та­кий пе­рей­ня­тий влас­ним го­рем і три­во­гою дру­го­го си­на, що не був у силі спи­ни­ти­ся дум­ка­ми ко­ло чу­жо­го го­ря.


Таким чи­ном бу­ла во­на по­ли­ше­на зовсім собі самій і не чис­ли­ла на нічию поміч. До ма­тері і бра­та не за­хо­ди­ла. Во­ни не хотіли про неї нічо­го чу­ти, відко­ли брат од­ру­жив­ся, а ма­ти пе­ресвідчи­ла­ся, що від ро­дичів по­мер­ло­го не наспіває поміч для неї.


Чужі не всі ока­зу­ва­ли співчут­тя для неї. Во­на ніко­ли не тіши­ла­ся особ­лив­шою сим­патією між жінка­ми та дівча­та­ми. Зав­дя­ки тон­шо­му, дов­голітньому ок­ру­жен­ню у дворі і бла­го­род­но­му впли­вові жи­телів йо­го на неї, ста­ну­ла во­на ду­хов­но і мо­рально ви­ще від своїх сільських ро­вес­ниць, а то­го не прос­ти­ло їй ніко­ли кон­сер­ва­тив­не, уп­ря­ме му­жицьке ро­зуміння жіно­чо­го сільсько­го світу.


До то­го спри­чи­ня­ла­ся і за­висть, що за­дав­лю­ва­ла для неї співчут­тя.


Майже кож­на гос­по­ди­ня в селі, що ма­ла доньку в хаті, чис­ли­ла тай­ком на Ми­хай­ла, як на бу­ду­чо­го зя­тя. А тут і по­ка­за­ло­ся на­раз, що йо­го вибір упав на най­мич­ку! Роз­ча­ру­ван­ня бу­ло за­сильне й нес­подіва­не, що­би не по­тяг­ну­ло наслідків за со­бою. Він не жив уже, не міг пос­ва­та­ти най­мич­ки, та про­те за жит­тя виб­рав собі її та мав її за свою бу­ду­чу ґазди­ню.


Як схо­ди­ла ко­ли бесіда на

1 ... 86 87 88 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"