Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

320
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 98
Перейти на сторінку:
неї, кінча­ла­ся зви­чай­но сло­ва­ми:

- Все та­ку доб­ру та й свя­ту уда­ва­ла, а те­пер має, чо­го хотіла! Як­би бу­ла по­ряд­на, мог­ла б ко­ли-не­будь ста­ти у пер­шо­го-ліпшо­го гос­по­да­ря до служ­би, а так най уже собі по­ма­гає, як мо­же! Най до свек­ру­хи йде!



XXVI



Був са­ме свя­тий вечір різдва Хрис­то­во­го. Са­ва сидів усе ще замк­не­ний у слідстві, і в сільській хаті Івоніки бу­ло ти­хо та сум­но. Марійка пе­ре­сид­жу­ва­ла в ній са­ма, бо Івоніка меш­кав у бур­дею. Ко­ло бур­дея сто­яло не­мо­ло­че­не ще збіжжя, в бур­дею бджо­ли, і всього то­го не мож­на бу­ло ли­ши­ти на са­моті, без дог­ля­ду. Свої во­ли й іншу мо­ло­ду то­ва­ри­ну спро­дав Івоніка на ви­дат­ки, що по­тяг­нув за со­бою по­хо­рон і вза­галі не­щас­тя, а од­на ко­ро­ва, що ли­ши­ла­ся, на­хо­ди­ла­ся в Марійки. Во­на му­си­ла її ма­ти близько се­бе, і так сто­яла стай­ня ко­ло бур­дея глу­хою пуст­кою…


Було пізно ве­чо­ром.


Поля бу­ли завіяні, над­ворі гра­ла лю­та завірю­ха, ви­хор ме­тав зав­зя­то сніжни­ми хма­ра­ми, і вся­кий слід но­ги чи за­лубнів [116] за­раз зни­кав по хви­лині своєї по­яви. Неп­ри­яз­но й ляч­но виг­ля­да­ло дов­ко­ла, навіть ви­ду не бу­ло ніяко­го. Скільки й витріщав­ся зір, не уг­ледів нічо­го. Хма­ри снігу од­на по одній гна­ли ша­ле­ним льотом по білій по­верхні й зас­ло­ня­ли вся­кий вид. Івоніка ви­хи­лив­ся на хви­лю з бур­дея і озир­нув­ся. Ли­ше шма­ти снігу вда­ри­ли йо­му мок­ро з вітром у ли­це.


Він вер­нув­ся до­се­ре­ди­ни й присів на землі, ску­лив­ши­ся при печі, де горів огонь. Ко­ло бур­дея ти­ши­на.


Сойка за­ри­ла­ся зі зим­на в со­ло­му і ні зву­чеч­ком не об­зи­ва­ла­ся, а стай­ня сто­яла пуст­кою. Пишні бурі з сильним теп­лим відди­хом зна­хо­ди­ли­ся бог зна де, а бджо­ли спа­ли якимсь мерт­вецьким сном або за­хо­ву­ва­ли­ся без­гомінно ти­хо у своїх круг­лих хат­ках. Він один на­да­вав усьому жит­тя. Та ніко­ли не був так самітний, як те­пер, як от сього ве­чо­ра. Іноді, як пе­ре­бу­вав тут сам, так бу­ла у нього надія, що хтось надійде, приміром, Са­ва, як Ми­хай­ла не бу­ло до­ма, або хто інший; бу­ли бурі,-але те­пер знав, що ніхто не заг­ля­не до нього… Ко­му яке діло пус­ка­ти­ся в та­ку страш­ну ніч до йо­го но­ри? До пуст­ки йо­го? А йо­го са­мо­го не бу­ло ніко­му потрібно; він став не­мов відлюд­ни­ком від ча­су, як стра­тив си­на.


А самітність до­ко­ну­ва­ла свой­ого.


Глибока, глу­ха ту­га ви­рос­та­ла з неї, до­би­ра­ла­ся до нього й то­чи­ла не­ус­тан­но спокій. День і ніч квиліло в ньому пи­тан­ня: «Чо­му те все ста­ло­ся, що ста­ло­ся? Як йо­го зем­ля но­сить? - А відтак знов: - По­що ста­ло­ся? Чо­му, чо­му, чо­му? Чи бог так осу­див? Чо­му бог так хотів? Що йо­му з то­го прий­де?»


Його ве­ли­ка по­божність і гли­бо­ка, щи­ра віра у ви­щу си­лу по­па­ли­ся на­раз у най­глиб­шу му­ку й терпіння, і ніяк не мог­ли з них ви­со­та­ти­ся, ніяк не мог­ли собі розв'яза­ти оцеї кри­ва­вої про­яви. Бог потрібу­вав душі Ми­хай­ла. Бог та­кож чо­гось доб­ро­го потрібу­вав. А Ми­хай­ло був доб­рий. Та чо­му заб­рав йо­му си­на та­кою до­ро­гою? Чо­му ма­ла ру­ка йо­го дру­гої ди­ти­ни підня­ти­ся на спов­нен­ня сього не­чу­ва­но­го вчин­ку?


А відтак знов: «Кров страш­на, в яку сту­пив Са­ва тілом і ду­шею, але те, що за­тяг­ну­ло йо­го в ту кров, чи не бу­ло во­но в ти­ся­чу разів страшніше?… Що се бу­ло? Звідки по­хо­ди­ло? Си­лою яко­юсь?» Він чув си­лу якоїсь нез­на­ної мо­гут­ності, та йо­го ди­ти­ня­ча ду­ша не бу­ла ще до­рос­ла до то­го, що­би збаг­ну­ти ту не­об­ме­же­ну тай­ну. Відчув насліпо, не­яс­но існу­ван­ня ще яко­гось іншо­го світу, крім то­го, що йо­го знав, і по­ну­ряв у глу­ху за­ду­му… Відтак знов те са­ме, знов по­чи­нав­ся біль у йо­го душі, знов не­опи­са­не терпіння. Терпіння нав­по­мац­ки. Світ з ним по­темнів. Ми­хай­ла не бу­ло вже. Не бу­де вже ніко­ли. Він ле­жав уже в землі, а он те­пер товк­ли­ся над ним хма­ри снігу…


Його ли­це вик­ри­ви­ло­ся. По­чав хли­па­ти, мов дійсна ди­ти­на. Сльози так і зсу­ва­ли­ся пильно по йо­го об­лич­чю.


На та­ке ви­го­ду­вав він своїх двох синів. Та­ке бу­ла в нього сього ро­ку різдво…


А той, дру­гий, сидів замк­не­ний ме­жи му­ра­ми і з дня на день чим­раз більше сох, білів… А торік сиділи всі там у хаті вкупі, їли пше­ни­цю і ко­ля­ду­ва­ли. Він був та­кий ве­се­лий і жартівли­вий! А відтак при­тас­ка­ли­ся оба сю­ди й но­чу­ва­ли тут. Сиділи допізна, ось тут на оцім місці, на землі, і він усе оповідав та й оповідав.


Сього ро­ку ніхто з ним не го­во­рить…


Темінь зрос­та­ла, а огонь в печі, що став при­ту­ха­ти, освічу­вав уже сла­бо пред­ме­ти в хаті. По­лумінь ми­га­ла­ся не­чут­но, пе­реміня­ла жаріючу бар­ву в лег­ко-си­ню, а ти­ши­на й самітність дов­ко­ла нього роз­ши­ря­ли­ся чим­раз більше й більше, не­на­че спо­ви­ва­ли йо­го у свої не­ви­димі обійми.


«Торік о тій порі ви­хо­див до то­ва­ри­ни глядіти, що во­на ро­бить,- про­май­ну­ло йо­му крізь ум, в не­нас­танній думці про си­на,- а сього ро­ку стоїть стай­ня пуст­кою…»


«Ремигають…» - ска­зав, як вер­нув зі стайні.


Відтак ще щось ска­зав і сам засміявся. Ве­се­лий був.


Звук йо­го го­ло­су і сміху сто­яв йо­му нап­ро­чуд жи­во в пам'яті… Зас­тог­нав із жа­лю, у гри­зучій самітності. Та­ка по­рож­не­ча й ти­ши­на, замк­не­на в йо­го хаті ти­ши­на, об­да­ва­ли йо­го, не­на­че все жит­тя поп­ро­ща­ло­ся з оцим ку­ти­ком землі.


А там, на «горі», сиділа йо­го ста­ра жінка са­ма й пла­ка­ла. Бу­ла як поміша­на.


Він пла­кав в од­ну сто­ро­ну, а во­на в дру­гу.


А як він ро­див­ся, то тіши­ли­ся, що бу­дуть ма­ти ко­му свою пра­цю по­ли­ши­ти. На їх місці мав він ста­ну­ти - оба ма­ли ста­ну­ти - ста­ти­ся та­ки­ми, як во­ни, об­роб­ля­ти зем­лю, як во­ни, а тим ча­сом…


У де­яких хви­лях бу­ва­ють сльози кри­ваві…


Надворі не­ус­тан­но лю­ту­ва­ла завірю­ха… Ні од­на звіздоч­ка не заб­ли­ма­ла на не­боск­лоні, а хма­ри снігу шаліли, мов фурії, по да­ле­ких, снігом при­ва­ле­них по­лях. Не­доб­ра, не­чу­ва­на ніч спус­ти­ла­ся оце на зем­лю.


Вітер розірвав двері від стайні і ска­же­но гри­мав ни­ми від хвилі до хвилі.


Лісок за бур­де­ем і ліси, що тяг­ли­ся далі, «сусідній» і інші, ви­зи­ра­ли тем­но й за­де­ревіло із білої за­метільниці і лед­ве відри­со­ву­ва­ли­ся своїми тем­ни­ми, не­по­во­рот­ни­ми за­ри­са­ми із сніго­вої фурії…


Івоніка сидів, за­рив­ши пальці у во­лос­ся. Пла­кав і ду­мав.


«Один у землі, а дру­гий у криміналі… Ось чо­го він діждав­ся на п'ятде­ся­ти ро­ках жит­тя!» - пе­ре­хо­ди­ло жа­лем крізь йо­го роз­болілу ду­шу. Відтак ми­мо­волі вслу­ху­вав­ся в завірю­ху.


«Тяжка ніч!» - про­май­ну­ло йо­му раз крізь дум­ку. Завт­ра бу­дуть по­ля цілко­ви­то завіяні, і він бу­де при­му­ше­ний по коліна брес­ти снігом, щоб до­би­ти­ся до Марії. Все му­сив своїм тілом до­ро­гу про­би­ва­ти.


Цілі

1 ... 87 88 89 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"