Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

— У цьому танці треба активно рухати стегнами. Акцент на четвертому приставному кроці — це рух стегном начебто вгору, — сказала вона й поклала руки на мої стегна.

Від несподіванки я здригнувся, через що Вікторія відразу відсторонилася.

— Ой, я… — вона запнулася, дивлячись на мене широко розплющеними очима. — Вибач.

— Все добре, — я виставив руки вперед і ступив до неї.

— Ти якось часто це кажеш, — пом'якшившись, підмітила Вікі й тихенько засміялася.

Мимоволі я й сам засміявся. Схоже, нормально говорити в мене виходило тільки «все добре», хоча насправді це було не так.

— Нам треба стати в позицію, і я покажу рухи. Спершу просто спробуємо.

Глибоко вдихнувши, а потім повільно видихнувши, я простягнув руки до Вікі і притягнув до себе, притискаючи так, як вона показувала. Зізнатись, це було неймовірне відчуття. Її тендітна статура розчулювала. Вона й на зріст була маленькою, ледве дістаючи маківкою до мого підборіддя.

— Приставний крок означає, що ти відставляєш одну ногу убік, а другу ніби приставляєш до першої, підтягуєш її, — почала пояснювати Вікторія, вдивляючись у моє обличчя.

— Зрозуміло, — хрипким голосом озвався я, відчуваючи, як потіють долоні від тісного контакту з прекрасним тілом.

— Я відставляю праву ногу праворуч, а ліву приставляю. Ти ж у цей час відставляєш ліву вліво, а праву приставляєш. А потім ми робимо навпаки. Фактично ми рушимо вправо, а потім вліво. Рахунок буде раз, два і три, чотири в один бік, так само в інший. Спробуємо?

На цей раз я просто кивнув. Ми були надто притиснуті один до одного й у такому положенні ворушитися мені було трохи ніяково, адже я на всі сто відсотків відчував рухи її стегон. Але в нас все ж таки вийшло виконати кроки вліво і вправо без пригод.

— А ти молодець, — похвалила мене Вікі, подарувавши чарівну усмішку. — Тільки треба ще стегнами рухати. Пам'ятаєш, акцент на четвертому приставному кроці?

— Я постараюся, — набагато тихіше, ніж хотілося, відповів я.

Секунду чи дві Вікторія дивилася мені у вічі, але потім продовжила наш урок.

— Тепер так само треба зробити з кроками вперед і назад. Ти ставиш праву ногу вперед, а ліву приставляєш, потім ліву назад, а праву приставляєш. Тільки на цей раз потрібно зробити по два кроки вперед і назад. Я зрозуміло пояснюю?

— З тебе вийде хороший учитель, — на видиху промовив я, не перестаючи насолоджуватися сяючою усмішкою прекрасної дівчини в моїх руках.

Чим більше ми розмовляли, будучи тільки вдвох, тим більше я розслаблявся. Сміливості надавало ще й те, що я міг ось так легко обіймати дівчину, яка мені сподобалася. Вікторія була в полоні моїх рук, але, здавалося, і їй подобалося це. Подобалося бути в моїх обіймах.

— Давай спробуємо, тільки спочатку, — запропонувала вона. — І не забувай, що треба хоч трохи рухати стегнами. Це танець пари, а не партнерки. — Після останньої фрази Вікі підморгнула мені й мило усміхнулася.

Від цього всередині мене розлилося приємне тепло, і я повернув дівчину в обійми, ще тісніше притискаючи до себе. Як тільки почався рахунок, ми рушили як одне ціле. Ніколи не захоплювався танцями, але в той момент мені це подобалося.

Коли ми повернулися на вихідну позицію, Вікі раптом розвернулась і стала спиною до мене.

— А тепер треба повторити рухи праворуч і ліворуч у такій позиції, — пояснила вона й завела праву руку мені за шию, а ліву залишила на животі, накривши мою долоню.

У такому положенні рухати стегнами я навіть не намагався, вирішивши не ризикувати, а ось вона танцювала дуже пластично. Виконавши рух праворуч і ліворуч, Вікі розвернулась до мене і знову всміхнулася. Її обличчя було настільки близько, що в мене перехопило подих, а серце, як мені здалося, пропустило кілька ударів.

— Як для першого разу в тебе добре виходить, не хвилюйся так, — сказала Вікторія, погладивши мене по плечах.

Схоже, вона вирішила, що я хвилювався через танець. Не знаю, варто було мені радіти цьому чи ні. Якби на моєму місці був Джеймс, він напевно б уже поцілував Вікі. Або хоча б видав мільйон компліментів, після чого дівчина, можливо, сама поцілувала би його. Та тільки я не був Джеймсом, а Вікі не якась там дівчина.

— Це все?

«Чорт забирай, це все, що я зміг сказати? Та що зі мною таке?» — сеанс самобичування розгортався в моїй голові з новою силою.

— Ні, приблизно половина, — відповіла Вікі.

Кивок! Ось, на що я був спроможний. Тільки здалося, що я повернув можливість говорити, як від близькості з Вікі це все зникло й мені залишалося тільки кивати.

— Тепер нам потрібно виконати приставний крок назад, а потім повторити рухи вперед. Так двічі. Останній крок уперед ти робиш сам, після чого крутиш мене та обіймаєш. Коли я стоятиму до тебе спиною, необхідно зробити два приставні кроки вправо і два вліво. Приблизно на цьому має закінчитись приспів. — Вікторія зосереджено пояснювала, а закінчивши, подарувала мені усмішку й запитала: — Спробуємо?

— Спробуємо, — відповів я й теж усміхнувся.