Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У великих літературних творах теж можна знайти черчиллівські епоніми: так, героя антиутопії Джорджа Орвелла «1984» звуть Вінстон Сміт. А серед відомих кінематографічних Вінстонів можна згадати приголомшливо самовпевненого, зіграного Гарві Кейтелем містера Вінстона Вульфа із «Кримінального чтива», якого викликали, аби замести сліди того безладу, що його накоїв герой Джона Траволти, випадково винісши мізки якомусь парубкові на задньому сидінні авто.
Існують нічні клуби, бари і паби із назвою «Черчилль» — лишень зо 20 пабів у Британії мають його ім’я і зображення його мопсоподібного лику, а це значно більше закладів, аніж названо іменем будь-якого іншого його сучасника.
Іноді можна легко зрозуміти семантичну функцію того імені: не важко здогадатись, чому власник пабу може погодитись на назву «Черчилль». Адже він є найвеличнішою у світі рекламою переваг алкоголю. Але навіщо називати ескорт-сервіс «Черчилль»? Що там можуть запропонувати, окрім крові, праці, сліз і поту?
Цими днями, проїжджаючи велосипедом по Герфілду в дальній, західній частині Лондона, я натрапив на «Перукарню Черчилля». Зиркнув усередину і побачив розтатуйованого хлопчину із сережкою і виголеною потилицею та олійний портрет Черчилля у капелюху. Навіщо, запитав я себе, завішувати крихітну перукарню зображеннями Вінстона Черчилля? Адже у нього було чимало видатних чеснот — але не скажеш, що він славився своїм стилем у зачісках; ба навіть навпаки.
І тут мені спало на думку: звичайно, існують мільйони чоловіків із шевелюрами не набагато кращими, аніж у сера Вінстона. «Гей, залисино! — ніби звертається «Перукарня Черчилля» до них. — Ти теж можеш бути героєм. Завітай-но до нас і підстрижи гарненько те, що залишилось у тебе на голові».
Хоч би яке значення вкладалось у бренд Черчилля — а може він означати ой як багато, — здебільшого це асоціації позитивні; хоча й не виключно.
Скількох дітей сьогодні назвуть іменем Вінстон? Цінність імені та бренду велика, проте її акценти змістились, а все тому, що за 50 років, відколи він помер, відбувалися більш чи менш регулярні напади на його репутацію. Одна за одною в його напрямку випускалися ракети.
Артилерійним вогнем пройшлись по ньому представники правого крила, як-от Девід Ірвінґ, який висував йому звинувачення не лише за невиправдано затратну війну із Гітлером, а й за причетність до таких злодіянь, як бомбардування Ковентрі (неправда) або замовне вбивство польського лідера Владислава Сікорські (маячня).
Однак останніми роками найзбитковіші атаки надходили від тих людей, хто без задньої думки та злого наміру заперечує, що Черчиллеві промови, листи та статті рясніють ідеями і висловлюваннями, що сьогодні внесли б його до прокаженої колонії політнекоректних. Обвинувачують його у расизмі, сексизмі, імперіалізмі, сіонізмі, поглядах арійського та англосаксонського верховенства та прихильності до євгеніки; і той непастеризований Черчилль, відходячи від нас у часі, може здаватися дещо терпким як для наших чутливих сучасних смаків.
Якщо його слова вправно пошматувати, справді можна їх виставити у неприпустимому світлі (одна матір у Лондоні якось мені сказала: «Усі друзі моєї дочки думають, що він расист»); і у нападках на нього досить і правди, аби збентежити інститут освіти. Коли у 1995 році всі школи отримали пам’ятну відеозбірку від Департаменту освіти, присвячену Дню Перемоги в Європі, то у 35-хвилинному сюжеті про Другу світову війну примудрилися відвести Черчиллю усього 14 секунд.
Та існують різні способи оборони проти тих, хто намагається застосувати до Черчилля сучасні стандарти. У нього справді було те, що тепер вважають расистською інтерпретацією відмінностей однієї спільноти від іншої; але він не терпів негідного поводження із будь-ким та будь-якою расою. Погляньте тільки на його гнів, викликаний звірствами Кітченера над дервішами; згадайте лють від Луґардів і їхнього зневажливого вбивчого поводження з місцевими у Західній Африці. В утримання, нібито за генетичним правом, білою людиною батога контролю й покори Черчилль не вірив. Він вірив у заслуги.
Як колоніальний секретар у 1921 році він оголосив, що в межах Британської імперії «не повинно бути жодних бар’єрів у вигляді дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри чи релігійних переконань, які заважали б будь-кому досягнути реалізації свого потенціалу». До речі, його погляди на расові особливості — широко засуджувані сьогодні — жодним чином для народженого у 1874 році не були винятковими; й існує чимало тих, хто свідомо або несвідомо також дотримувався таких думок.
Іноді він і втішався від насаджування опонентами того лицемірства. Якось у розпал війни на обіді у Білому домі Рузвельт спробував його дійняти, посадивши поруч місіс Оґден Рід, видавчиню і палку учасницю руху за незалежність Індії.
У належний час жінка спитала:
— Що ви збираєтеся робити в тому кепському питанні Індії?
А Черчилль:
— Перш ніж відповісти, з’ясуймо одну річ. Чи ми оце говоримо про смаглявих індійців, які під доброзичливим британським правлінням так панічно розмножилися? Чи про червоних індіанців в Америці, яких, я так розумію, вже майже доведено до зникнення?
Гадаю, рахунок Черчилль — місіс Оґден Рід: 1:0.
А ті, хто продовжує його ганити за старомодні расові погляди, можуть також згадати систему расової сегрегації у США, якої він ніколи б не потерпів у Британії, — а тривала вона до пізніх 1960-х.
Так, правда і те, що він казав речі, які сьогодні звучать дуже зловісно: про євгеніку і потребу стерилізації слабоумних. У 1910 році молодим міністром він написав Асквіту, застерігаючи, що «наявний неприродний і стрімкий приріст класів Розумово Неспроможних та Психічно Хворих, вкупі зі стійким зниженням працездатності серед усіх успішних, активних і в розумовому плані вищих осіб, становить національну та расову небезпеку, переоцінити яку неможливо».
Знову ж таки, у цьому він був не один: закони про сегрегацію «недоумків» ухвалював парламент переважною більшістю голосів. Це була доба, коли люди самі були слабоумними у питаннях слабоумності й дуже мало розуміли психологію та генетику.
Додамо виразності контексту, якщо зазначимо, що у 1927 році визначний американський юрист Олівер Венделл Голмс записав вирок суду, що дозволяв стерилізацію жінки на ім’я Керрі Бак, яку вважали слабоумною, разом із її матір’ю та донькою. «Трьох поколінь імбецилів досить», — казав він. І між 1907 і 1981 роками у США насильно стерилізували 65 тисяч людей.
Черчилль, можливо, і справді говорив про такі речі за 10—20 років до того: проте — на щастя — так ніколи й не втілив ці схиблені ідеї.
І, так, він справді був тим, кого за сьогоднішніми стандартами можуть вважати жінконенависницькою шовіністичною свинею —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон», після закриття браузера.