Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

— Років із п’ять тому я натрапив на збанкрутілу копальню, що продавалась у Папуа — Новій Гвінеї, тож заснував корпорацію і купив ту копальню.

— Що ти знаєш про копальні?

— Нічого.

Він вичистив кров із носа ватяною паличкою.

— Господи, — тихо мовив Браян із чимось подібним до захвату, — оце ти мене покоцала, дівчинко.

— Копальня. — Вона притлумила чергову усмішку.

— Отже, ми придбали копальню. А тим часом Калеб створив консалтингову компанію з абсолютно вигаданою, проте доволі правдоподібною та глибокою історією в Латинській Америці, історією на кілька поколінь, якщо не надто до неї придивлятися. Три роки по тому та компанія, «Борґо Енджиніринґ», провела «незалежне» оцінювання копальні. Яку ми на той час уже засолили.

— Що означає «засолити»?

— Це коли в копальні насипають золота в місцях, дістатись яких легше, ніж до інших, але не надто легко. Це роблять із думкою про екстраполяцію: якщо тут знайдено певний відсоток золота, то можна припустити, що загалом у копальні якийсь інший відсоток золота. Саме це підтвердили наші незалежні консультанти…

— «Борґо Енджиніринґ».

Він зняв перед нею уявного капелюха.

— Саме це вони й підтвердили: що ми володіємо покладами золота загальним обсягом до чотирьохсот мільйонів тройських унцій, а не чотирьох мільйонів.

— А це підняло б ціну ваших акцій.

— Якби ми мали акції. Та ми їх не мали. Ні, так ми стали б потенційною загрозою для будь-яких конкурентів у регіоні.

— «Віттерман».

— А ти непогано шукала інформацію.

— Я ж десять років працювала репортеркою.

— Справді. То що ще ти з’ясувала?

— Що ви, ймовірно, взяли кредит у венчурного концерну під назвою «Коттер-Мак-Канн».

Браян кивнув.

— А чого він став би позичати нам гроші?

— На позір — щоб допомогти компанії захиститися від недружнього поглинання з боку «Віттерман», поки ви діставатимете звідти досить золота, щоби зробити компанію невразливою для поглинань.

Він знову кивнув.

— Але, — додала вона, — ходять чутки, буцімто «Коттер-Мак-Канн» схильна до хижацької конкуренції.

— Дуже, — підтвердив він.

— Отже, вона збиралася в будь-якому разі з’їсти вашу копаленьку зі всіма її прибутками.

— Ага.

— Та прибутків там не буде.

Тепер він пильно стежив за нею, протираючи останні порізи.

— На яку суму був кредит? — запитала вона.

Він усміхнувся.

— Сімдесят мільйонів.

— Готівкою? — Їй довелося стримати себе, щоб не підвищити голосу.

Він кивнув.

— Плюс чотириста п’ятдесят мільйонів акціонерними опціонами.

— Але ці опціони нічого не варті.

— Si[21].

Рейчел заходила по невеличкому колу, хрускаючи листям і сосновими голками під ногами, аж поки до неї не дійшло.

— Від початку вас цікавили лише ті сімдесят мільйонів.

— Ага.

— І ти дістав оті сімдесят мільйонів?

Він закинув останні закривавлені тампони в поліетиленовий пакет і простягнув його Рейчел.

— О, певна річ. Вони лежать у банку на Великому Каймані й чекають, коли я прийду й заберу їх.

Вона також закинула в пакет закривавлені тампони.

— То яка проблема у цього твого чудового плану?

Його обличчя спохмурніло.

— Проблема в тому, що ми опинилися в небезпеці, щойно переказали гроші з рахунка в Род-Айленді. Такі операції помічають швидко, особливо такі компанії, як «Коттер-Мак-Канн». Ми припустилися двох помилок: не здогадались, як швидко вона помітить переказ, бо не могли знати, що компанія платить одній людині з міністерства внутрішніх справ, а та включила операцію до ППО.

— Що це таке?

— Повідомлення про підозрілі операції. Ми знали, що про нас повідомлять, але зазвичай перш ніж платник далеко не відразу дізнається про те, що операцію долучено до такого повідомлення.

— На що ще ви не розраховували?

— У тебе є годинка часу? — сумовито спитав він. — Спробувавши втнути щось таке, можна скоїти сотень із п’ять помилок і не помилитися лише в одному. Отже, ми не розраховували, що вони поставлять відстежувальний пристрій на мою машину. А вони зробили це навіть не тому, що вже щось запідозрили. Вони зробили це, тому що в них така стандартна робоча процедура.

— І до якого місця за тобою простежили?

— До того ж, що й ти. До житла Ніколь. — Йому урвався голос. Рейчел припустила б, що від щирої скорботи, якби не знала, який Браян добрий актор. — Не встигли за мною, напевно, хвилин на десять. Але її знайшли. І вбили. — Він потужно видихнув крізь стиснені губи. Раптом вибрався з-під кузова, закрив його й плеснув у долоні. — Тобі дуже-дуже треба дізнатися просто зараз іще щось таке, що не може чекати?

— Таких речей ще сотня.

— Таких, що не можуть чекати, — повторив він.

— Як ти став такий схожий на мерця? На дні гавані? Коли з тебе текла кров і… — Вона замахала руками, поступово замовкнувши.

— Сценічна майстерність, — пояснив Браян. — Із кров’ю було просто. То все кульки з нею. Кульки в мене на грудях було підготовлено, перш ніж ти зайшла в човен. Ті, що були у мене в роті, як ти знаєш, лежали в пакетику з арахісом. На мене чекав кисневий балон — залишалося хіба що вчасно дістатися того каменя. До речі, ти швидко пірнула. Блін. Я ледве встиг розміститися.

— Той вигляд, — нетерпляче сказала вона. — Ти дивився просто на мене мертвими очима, і лице в тебе теж було мертве.

— Отаке?

Браянові неначе вкололи в основу мозку повний шприц стрихніну. В його очах, а потім і на його обличчі загалом начисто згасло світло. У нього не просто неймовірно застигло лице — воно стало бездушним.

Рейчел помахала рукою в нього перед очима, а вони так і залишилися розфокусованими й жодного разу не кліпнули.

— Як довго ти можеш так робити? — спитала вона.

Браян видихнув.

— Мабуть, зміг би ще секунд із двадцять.

— А якби я й далі глипала там на тебе?

— О, в мене, імовірно, було ще сорок секунд, максимум хвилина. Але ти цього не зробила. І саме на це завжди розраховують добрі аферисти: на передбачуваність людської поведінки.

— Якщо вони — не «Коттер-Мак-Канн».

— Точно. — Він знову плеснув у долоні, і