Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

— Дорогою куди?

Він показав на північ.

— До Канади. Там нас уранці зустріне Калеб.

— Калеб? — перепитала вона.

— Так. Де ти його покинула, у сховку?

Вона витріщилася на нього, гадки не маючи, що сказати.

— Рейчел. — Він зупинився, тримаючи руку на водійських дверцятах. — Прошу, скажи мені, що після човна ви поїхали до сховку.

— Ми туди так і не дісталися.

Його обличчя спорожніло.

— Де Калеб?

— Браяне, він мертвий.

Він затулив обличчя руками. Опустив руки, а тоді притиснув долоні до вікон «рейндж-ровера». Опустив голову й неначе перестав дихати на цілу хвилину.

— Як він загинув?

— Йому вистрілили в обличчя.

Браян відійшов від машини й поглянув на Рейчел.

Вона кивнула.

— Хто?

— Не знаю. Двоє чоловіків, які шукали ключ.

Він здавався безпорадним. Навіть гірше, подумала вона. Згорьованим. Він кинув на ліс безтямний погляд, неначе був готовий знову знепритомніти, а тоді ковзнув по боці «рейндж-ровера» й сів на землю. Затремтів. Розридався.

За три роки вона жодного разу не бачила такого Браяна. Жодного разу не бачила нічого схожого. Браян не піддавався, Браян не ламався, Браян не потребував допомоги. Зараз Рейчел споглядала його падіння: відпадали та зникали вкрай важливі часточки його сутності. Рейчел поставила пістолет на запобіжник, сховала зброю за спиною і сіла на землю навпроти Браяна. Він витер очі й судомно вдихнув повітря мокрими ніздрями, що досі виблискували кров’ю.

Із дрожем у руках і губах він промовив:

— Ти бачила, як він загинув?

Вона кивнула.

— Він був так близько до мене, як ти зараз. Той хлопака просто його застрелив.

— Ким вони були? — Він випускав повітря крізь губи короткими видихами.

— Не знаю. Зовні вони скидалися на продавців страхування. І не дорогого страхування, як у торговельних пасажах.

— Як ти від них відірвалася?

Рейчел розповіла Браянові; тим часом він у неї на очах трохи повернув собі форму. Дрож у нього припинився, а очі проясніли.

— Він мав ключ, — промовив Браян. — Усе скінчилося. Гру, блін, закінчено.

— Який ключ?

— Від сейфової комірки в банку.

Рейчел помацала ключ у себе в кишені.

— Банку на Кайманових островах?

Він похитав головою.

— У Род-Айленді. Що було того останнього дня? Мене ніяк не покидало кепське відчуття — мабуть, я передчував лихе. Або це, або я, блін, просто запанікував, як малий. Кинув наші закордонні паспорти в банку. Вирішив: якщо до мене хтось добереться, до них може дістатися Ніколь. Але замість мене вони добралися до Ніколь. Тож я передав ключа Калебові.

— Які закордонні паспорти?

Він кивнув.

— Мій, Калебів, Хаїн, дитини, Ніколь, твій.

— Я вже не маю закордонного паспорта.

Браян стомлено підвівся і простягнув руку.

— Та ні, маєш.

Вона взялася за простягнуту руку й дозволила йому зіп’ясти себе на ноги.

— Якби я мала закордонний паспорт, то знала б про це. У мого термін дії сплив два роки тому.

— Я зробив тобі інший.

Браян досі не випустив її руки.

Вона досі її не висмикнула.

— Де взяв фотографію?

— У фотокабінці в ТРЦ того разу.

«Непогано, — подумала Рейчел. — Непогано».

Вона дістала з кишені ключ. Продемонструвала його й побачила, як Браян воскрес удруге за п’ятнадцять хвилин.

— Цей ключ?

Він кілька разів кліпнув, а тоді кивнув.

Вона повернула його до кишені.

— Чому він був у Калеба?

— Калеб мав забрати паспорти. Ми з ним могли зображати один одного навіть уві сні. Трясця, та в його виконанні мій підпис був більше схожий на мій, ніж у моєму. — Він поглянув на хмарне небо. — Ми з тобою мали чкурнути до Канади й зустрітися з іншими в місці під назвою Сен-Проспер. А звідти… бля… звідти всі разом поїхали б до Квебека й вилетіли б із країни.

Рейчел зазирнула йому в очі, а він відповів на її погляд; вони обоє мовчали, доки вона не спитала:

— Отже, ми, всі шестеро, мали покинути країну разом?

— Так, план був такий.

— Ти, твій найкращий друг, його дружина й дитина та дві твої дружини.

Він випустив її руку.

— Ніколь не була моєю дружиною.

— Тоді ким вона була?

— Моєю сестрою.

Рейчел позадкувала й серйозно придивилася до обличчя Браяна, щоб зрозуміти, правду він каже чи ні. Утім, що вона про це знає? Прожила з ним три роки, не знаючи ні його справжнього імені, ні професії, ні історії. Всього дві ночі тому він переконав її у власній загибелі, глипав на неї незрячими очима із дна океану. Ця людина брехала не так, як брешуть нормальні люди.

— Твоя сестра була вагітна?

Він кивнув.

— Хто був батьком?

— У нас немає на це часу.

— Хто був батьком?

— Такий собі Джоел, ясно? Працював із нею в банку. Одружений, уже мав трьох дітей. Це була коротка інтрижка. Та Ніколь завжди хотіла дитину, тож залишила вагітність навіть тоді, як порвала із Джоелом. Підтримки Джоела вона не потребувала: ми збиралися прибрати до рук сімдесят мільйонів. Хочеш зустрітись із Джоелом? Я можу це влаштувати. Можеш його спитати, чи була його мертва колишня коханка вагітна його дитиною, вже на шостому місяці, коли хтось укоротив їй віку на кухні, бо її брат, — тепер він збуджено ходив туди-сюди, — її тупорилий брат залишив свою автівку перед її будинком, а сам тим часом повернувся до Бостона, щоб шоком повернути тебе до реальності.

Вона різко реготнула, неначе гавкнула.

— Ти що? Ти спробував шоком повернути мене до реальності?

Він яскраво зобразив щиру невинність.

— Ну так.

— Це найбільша маячня, яку я коли-небудь чула.

— Мені було потрібно, щоб ти була готова тікати. Я не очікував, що «Коттер-Мак-Канн» радо триматиметься за гачок іще, блін, три місяці. Шість? Я сподівався на шість. Але вони, блін, клюнули рано, бо вони агресивні, жадібні й хочуть діставати бажане за своїм графіком, а не за чужим. Я не очікував, що вони покладуть гроші на наш рахунок і того ж дня наймуть незалежну консалтингову фірму для чергової перевірки копальні. Та вони це зробили. А ще я не очікував, що вони напустять двох убивць на