Читати книгу - "Лист до короля"

— Чому ж мені не повідомили одразу? Західна частина Місячних пагорбів належить до моїх володінь, а до повернення лицаря Андомара під моїм наглядом і східна.

— Ми повідомили про це в Інґевелл, шляхетний лицарю. І всі в околиці попереджені, що потрібно шукати вбивцю.

— А чому ви самі не подалися на пошуки?

— Намісник відправив нас з дорученням на захід, і ми мусимо їхати далі. Але більш ніж половину своїх людей я відіслав назад.

— Гаразд, — мовив лицар Івейн і подивився на Тіурі. — Ти один із тих юнаків, хто знайшов тіло?

— Так, лицарю, — відповів Тіурі й подумав: «Сподіваюся, хоч він не стане мене ні про що розпитувати. Здається, кожен, кого я зустрічаю по дорозі, намагається мене затримати!»

Та його побоювання були марними. Лицар Івейн більше нічого не запитав, лише сказав:

— Можу вам повідомити, що вбивцю захоплено в полон.

— Що?! Справді?! — здивовано вигукнули Тіурі й Вармін в один голос.

— Так. Його триматимуть у трактирі «Місячні пагорби», допоки я не вирішу, що з ним робити. Його схопили на моїх землях, і це означає, що судити його буду я.

— Коли це сталося? — запитав Вармін.

— Учора ввечері, невдовзі після того, як ви залиши-

ли трактир. Рано-вранці прибув посланець, який приніс мені цю звістку. Він тут і зможе розповісти вам подробиці. Ось він.

Тільки тепер Тіурі примітив, що в напівтемній залі є ще хтось. За знаком господаря замку той підвівся і шанобливо лишався стояти перед ними. Він був схожий на селянина, та поверх одягу носив кольчугу, а каштанове волосся покривав шолом.

— Посланець привіз нам листа, написаного трактирником, — провадив далі лицар Івейн, — і доповнив його усним повідомленням від себе.

Посланець вклонився:

— Трактирник мені заплатив, та на додачу я приніс звістку від воїнів намісника. Вона призначена лицарю Івейну, володарю Білого Місяця, Варміну, старшині, та двом юнакам, що подорожують із ним.

— Продовжуй, — сказав лицар Івейн.

Посланець знову вклонився:

— Учора надвечір люди з мого села з допомогою чотирьох воїнів намісника спіймали чоловіка, опис якого збігається з описом убивці. Він назвався дивним іменем. якось... Воно було в листі, якого я вам віддав, шляхетний лицарю.

— Кобра, — мовив лицар Івейн.

— Кобра. — повторив Тіурі тихо.

— Спершу він заперечував убивство, — розповідав посланець, — та коли ми зв’язали його й замкнули в одній із кімнат трактиру, він наче сказився: почав лютувати, проклинаючи і нас, і цю країну, і тих двох юнаків. їх проклинав найлютіше.

— Чому? — запитав лицар.

— Це справді дивно, — промовив посланець стиха. -Він не сказав чому. Можливо. від страху? Я сам там був і все чув. Одного з них він називав на ім’я. «Проклинаю тебе, Тіурі! — кричав він. — Хай чорт тобі в’язи скрутить і разом з ним уся нечиста сила!»

Посланець замовк, і Тіурі на мить відчув холод, начебто сам він там був, коли Кобра скаженів. Але відчуття це тривало недовго: Кобру ж бо спіймано!

— А хто такий Тіурі? — запитав лицар Івейн.

Вармін ворухнувся, але промовчав.

— Ти Тіурі? — запитав лицар хлопця.

— Так, лицарю.

— Чому цей Кобра бажає тобі стільки зла?

Тіурі трохи подумав.

— Певно, тому, що я один із тих, через кого його ув’язнили.

Лицар Івейн поглянув на нього задумливо, і Тіурі зрозумів, що він когось йому нагадує, але ніяк не міг пригадати — кого.

Лицар знову звернувся до посланця:

— Ви можете ще щось розповісти?

— Так, шляхетний лицарю, — те, що є в листі. Воїни намісника просили свого старшину якомога швидше повернутися на схід разом з тими вояками, що залишилися при ньому. Але, звісно, лише тоді, коли ці юнаки зможуть без них обходитись.

— Чому мені треба повернутися?

— Цього вони мені не сказали.

— Маєте ще щось додати? — запитав лицар Івейн і, коли посланець заперечно похитав головою, продовжив: — Тоді можете йти. Мої слуги подбають, щоб вас нагодували. Я ж своєю чергою передам з вами листа.

Посланець низько вклонився і вийшов.

— Хто ти такий? — запитав лицар у Тіурі.

— Ви вже знаєте, лицарю, мене звати Тіурі.

— Звідки ти?

— Зі сходу, лицарю.

— Ти, одначе, не служиш королівському намісникові?

— Ні, шляхетний лицарю, — втрутився в розмову Вармін. — Але намісник доручив мені й моїм людям супроводжувати їх. Вони їдуть на захід і поспішають.

— Це справді так, лицарю, — підтвердив Тіурі.

Вармін дістав щось з-під кольчуги і простягнув лицареві.

— На знак того, що я дію за дорученням намісника, він дав мені свою пальчатку.

— Я впізнаю її, — промовив лицар. Він повернув Вар-мінові пальчатку і продовжив: — Хоча, здавалося б, у королівстві панують мир та порядок, те, що сталося, непокоїть мене. Намісник Ардіан не посилає своїх воїнів супроводжувати когось без причини. Я не затримуватиму вас тепер, коли ви знаєте все, що мали дізнатися. Що ж до Кобри, то він залишиться моїм полоненим, і я сподіваюся, ви повернетеся, щоб свідчити проти нього. Цього ж я очікую і від тебе, Тіурі.

— Так, лицарю, — сказав юнак.

Він відчував радість і полегшення. Кобра ув’язнений! Тепер йому більше нема чого боятися. Завтра до вечора вони будуть в Унавенстадті; доручення майже виконане. Юнак повернувся до Варміна:

— Вам немає потреби їхати далі. Кобра вже не зможе нам зашкодити.

— Хто він такий, цей Кобра? — запитав лицар Івейн.

— Я не знаю. Знаю лишень, що він лиха й небезпечна людина.

— Виявляється, так, — промовив лицар сухо. — Але ти, схоже, знаєш про нього ще дещо!

— Він з Евіллану.

Ці слова, здавалося, здивували лицаря.

— З Евіллану! — повторив він.

Вармін теж спантеличено поглянув на Тіурі, який тим часом звернувся до лицаря Івейна:

— Прошу вас, шляхетний лицарю, відпустити мене негайно. Можливо, незабаром ви дізнаєтеся більше, аніж я можу розповісти зараз.

— Ти загадковий, юначе, — сказав лицар, помовчавши. — Я чую по твоїй вимові, що ти прийшов з-за Великих гір. Це так?

— Так, лицарю.

— Може, ти тоді. — почав було лицар, але не договорив, кивнув і продовжив: — Я повністю довіряю наміснику і вчиню згідно з його рішенням. Іди з миром! Ти, Варміне, вирішуй