Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

— Мамма, мамма…

Аж мороз по шкiрi драв.

Того лiта шiсiдесят п'ятого року кияни захоплювались пiснями iталiйського хлопчика Робертiно Лореттi i майже р кожнiй квартирi були його пластинки. Зрання линув над мiстом спiв голосистого Робертiно.

"От би нам з Явою такi золотi солов'їнi горлянки", — подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собi на сценi бiля рояля, випнувши груди, i тiльки роти роззявляли… Але… дзуськи! Нашими голосами лише "Пожар!" i "Рятуйте!" кричати добре. А якщо вже в артисти, то тiльки в драматичнi. Або в кiно! Оце — да! Оце ми можемо! Кiно! Радiсть лоскоче менi живiт. Ми ж сьогоднi будемо на кiностудiї! На справжнiй кiностудiї, де знiмають фiльми… I побачимо вiдомих кiноакторiв. I як фiльми знiмають, побачимо… I все-все таке цiкаве побачимо!.. Ех! Аж не вiриться!

Ява уже встав. Ми хутенько снiдаємо i… Якi хорошi люди вранцi! Наче росою вмитi! Бадьорi, гарнi, i якiсь нiби навiть хрумкi, мов молодi огiрочки! А очi в них якi! Чистi i свiжi-свiжi, немов квiти, що тiльки-но розцвiли.

Ми їдемо в автобусi, я роздивляюся навкруги. I такий у мене настрiй гарний. I так я всiх люблю! I так менi добре!..

Бадьорим кроком ми заходимо у двiр, де живе у флiгелi Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тодi вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопцiв (чоловiк двадцять, не менше) i серед них Будку. Всi вони тупцюють якраз бiля Вальчиного пiд'їзду, в щось грають — не проминеш нiяк. Ми нерiшуче спинились. I тут Будка помiтив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очi. Вiн щось сказав хлопцям, i вони кинулись до нас. Мить — i ми вже оточенi з усiх бокiв.

"Ну, пропали! Нi за цапову душу!" — майнуло в головi.

— Павлушо! За спину! — гукає Ява. Я вмить пiдскакую до нього i притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши "кругову оборону", ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, i вже вимахує Будка руками перед Явиним носом i вигукує: "Понесу! У-у, понесу зараз!" I вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. I вже хтось боляче копнув мене по нозi. Ще мить — i почнеться бiйка. Та нi, яка там бiйка! — побиття, погибель наша… Я уже навiть шкiрою вiдчуваю, як мене зараз битимуть.

I тут раптом Ява говорить дзвiнким глузливим голосом:

— Ого, як вас багато! I всi на нас, на двох! От здорово! "Що вiн говорить? Приб'ють же зараз!" — з жахом думаю я I Будка вже люто сичить крiзь зуби: "Ти, гад, поговори! Щас я ак врiжу!" — i вже замахується, аж тут:

— Законно вiн говорить. Всiм кодлом — це не дiло. Ти, Будко, з кимсь з одним iз них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. I благородно, i поквитаєшся… А ми посудимо. Щоб усе за правилами.

То каже високий, чупринистий хлопець рокiв чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами переднiх. I Будка опускає руку. Видно, таке рiшення йому не подобається, але вiн не може вiдмовитися. Вiн мiряє поглядом Яву, потiм мене, незадоволено бурчить:

— Гаразд. Тодi я з оцим стукнусь, — i тицяє мене пальцем у плече. — По-моєму, цей дужчий.

Вiн бреше, бо Ява на вигляд кремезнiший за мене, але нiхто не заперечує.

— Ходiмо в яр, — каже чупринистий. I всi щiльним гуртом, пiдштовхуючи нас, iдуть до яру. Я йду, i з кожним кроком щось у мене боляче сiпається всерединi, опускаючись все нижче й нижче.

"Я! Чому це я?!" — пищить у моїй душi тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я — хлопець.

Ява теж мовчить Я знаю, що вiн зараз вiдчуває. Вiн вiдчуває себе винним передi мною (адже ж саме вiн нам'яв Будцi вухо, я тiльки держав). I Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не вiн. Та хiба вiн може зараз що-небудь вдiяти? Хiба вiн може просити, щоб стукався вiн, а не я? Це ж значить перед усiма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути менi в душу. Нi, вiн не може цього зробити. Я розумiю. I я умру, але не дам себе зганьбити.

Ми спускаємось у яр, продираючись крiзь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.

— Отут, — каже чупринистий, i ми спиняємось.

Невелика галява. З трьох бокiв дереза, з одного — крутий схил. Хлопцi розходяться, стають пiвколом попiд дерезою. I от я вiч-на-вiч iз своїм супротивником. Якусь мить стоїмо, нагнувши вперед голови i похитуючись, — примiряємось.

Будка вищий за мене, ширший i, звичайно, важчий. Та хiба я мiг вибирати? У всякому разi, краще битися з одним, хай i важчим, Будкою, нiж з десятьма.

Ви, мабуть, самi знаєте, що найдужче боїшся лише доти, поки не починається бiйка. А тодi вже страх минає. Замiсть нього — лють, бiль i бойовий азарт.

Будка розмахнувся, i хоч я й присiв, але вiн все-таки черкнув мене за вухом. I тут така мене раптом лють взяла, що я вам передати не можу. Ах ти ж гемонський Будка! Ах ти ж Будка дерев'яна! Зiбрав цiле кодло i такий хоробрий?!