Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

- Есмо, я не знаю. І за нашою угодою, я не можу налаштовувати тебе проти нього, і взагалі висловлювати судження, я можу тільки розповісти про його особливості. Ти сама маєш скласти думку, проявити симпатію чи ні.

- Але як же моя робота, Енді? – гадаю, чи не пізно я схаменулась.

- Просто вимкни браслет. У тебе відпустка.

- А так можна?

- Так, Есмо. Я знаю, що ти цього ніколи не робила, але так можна. Не впевнений, що тобі це стане в нагоді в майбутньому.

У двері постукали. Я злякано сіпнулася, ніби зараз не в своїй кімнаті, а на чужій території.

- Есмо, вибач, але там якийсь чоловік тебе питає, - Дайна обережно заглянула в кімнату. - Охорона його не пропускає. Він чекає на галявині.

- Ходімо, Есмо, нам вже час.

Енді підвівся, з легкістю поставив мене на ноги. Я все ще не розумію, що відбувається, але мовчки роблю, що наказують.

- Візьми трохи речей, все потрібне на тиждень. Якщо потрібно, я подивлюся за твоїм вихованцем. Не кажи Діену, хто в тебе. Про решту на твій розсуд.

- Гаразд.

Ми виходимо з дому. В руках Енді сумка з моїми речами. Я вдягла все чорне, як і раніше. Максимально закрита сукня, щоб не підкреслювати фігуру. Волосся зібрала повністю, навіть локони прибрала. Зараз я – сіра миша, нічого примітного. Енді оцінив зі схваленням в очах.

Вдалині бачу вертоліт. Біля нього крокують кілька людей. На галявині стоїть молодий чоловік. Ми прямуємо у його бік. Я високо тримаю голову, дивлюся перед собою, намагаюся оцінити потенційного ворога з відстані. Але що ближче ми підходимо, то менш небезпечним він мені здається. Ще один Крістіан Грей, та що ж таке! Ну хоч би не красенем видався, було б легше. А він так схожий на Енді. Ті самі очі, вилиці, сильне підборіддя, темне волосся, статура атланта. Треба не вдавати, що я під враженням. Мій Енді не гірший, навіть краще. Хіба що у цього плечі трохи ширші, талія виразніша.

- Есмеральдо, - мені подають руку, стою в нерішучості, Енді біля мене, але цього разу дає мені можливість думати самій. Брати чи не брати руку?

- Дівчина першою подає руку, якщо їй цього захочеться. Так прописано в етикеті, - дивлюсь із викликом у вічі навпроти. Вони сірі, бездонні, в них моментально темніють зіниці, цієї миті розширюються. Ще трохи очі стануть повністю чорними. Вдаю, що мене не зворушило, ніби всередині нічого не ворухнулося від страху.

- Діен Хот-Девіль. Радий знайомству, - він нахабно бере мене за руку, цілує тильну сторону долоні, зухвало довго не відпускає її. Дивиться у вічі. Я не здригнуся, ні, не спітнію від страху. Я витримаю його погляд. Холодний, суворий погляд.

- Ді, якщо ти її хоч пальцем торкнешся або образиш, угоді кінець, - Енді твердо каже, продовжуючи підтримувати мене за талію.

- Пальцем може і не торкнуся. У мене є щось більш значне, - злісна усмішка на сталевому обличчі. - Ен, ми про все вже домовилися. Це миле створіння поживе в мене тиждень, а далі ... Або я, або ти. Матінка просила більше жодних розбірок.

Не змогла стримати усмішки. Матінка ... Ну і сімейка. Один краще за іншого. А мені ще й із батьками потім знайомитись. Та вже чого не зробиш заради коханого. Нині хоч відлягло. Я вже подумала, що їду в лігво звіра, а тут переді мною цілком нормальна людина. Із таким можна домовитися. Я виживу, це просто. Усього тиждень.

Холодний погляд Діена ковзнув по мені у відповідь на усмішку. Він зміряв мене поглядом уже вкотре за ці кілька хвилин, поки ми стоїмо на подвір'ї.

- Есмо, - Енді повернув мене до себе, дивиться в очі з занепокоєнням, - що б не трапилося, я люблю тебе. І завжди любитиму.

- Енді, ми не прощаємось. Скоро побачимося, правда? - Усміхаюся йому, погладжую по щоці.

- Ну все, час, - це старший братик нетерпляче нас розганяє.

Уся ситуація боляче нагадує мені вже прожитий сценарій. Я була у Нотрилів, і отримала одразу дві пропозиції. Якби мені так не терпілося заміж, то я вже вискочила б за одного дідуся. А тут ще два брати намалювалися. З чого я раптом така популярна?

- Я люблю тебе, Енді, - цілую його в губи.

- Есмо, винеси йому мозок, як слід, - прошепотів мені на вухо, погладжуючи по голові.

- Ходімо, люба, - Діен подає мені руку, демонстративно відмовляюсь. Іду у бік вертольота, залишивши його позаду. Знаю, що піде слідом. Інших варіантів немає.

Відчуваю, що Енді дивиться мені у спину. Не обертаюсь, побачу його з вертольота. Мені боляче від нього відлітати. Ми тільки зійшлися з ним. Я хочу лишитися. Але це моє завдання.

Добре, що у гелікоптері шумно. Мені не доводиться розмовляти з цим самозакоханим типом. Сидить поруч, поглядає на мене, ніби вивчає. І навіщо так витріщатися? Оцінює, чи я гідна його? Йому взагалі байдуже, як я зрозуміла. Все лише сили свої повернути, може значущість підкреслити.

Приземлилися ми на невеликому аеродромі. Місце для мене незнайоме, що не дивно. Вкотре ігнорую простягнуту руку, хоча вибратися з вертольота не так просто. Енді мене просто зняв би руками, добре, що цей не додумався. Бракувало, щоб ще облапав.

Мене підвели до чорної машини, відчинили дверцята, запросили сісти. Усі ці заходи такі роблені. Я вже втомилася. Скажіть мені, в якому кутку відсидітись, щоб я просто порахувала дні до зустрічі з Енді. Я тихо побуду там, помрію про свою колишню свободу.