Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Ранок у Клаудіюса не починався, поки не з’являлася Інґрида. Іноді вона з’являлася о дев’ятій, іноді о десятій. І тоді вони, наче нічого й не було, снідали і пили каву, і починали балачку з якоїсь нісенітниці, з погоди чи спогадів про минуле литовське життя.

Двері будинку скрипнули і відчинилися. Клаудіюс обернувся й автоматично витягнув із кишені куртки мобільник. «Десята сорок чотири ранку», — відзначив він час.

Інґрида зупинилася на високому порозі і перед тим, як спускатися сходами між двох колон головного входу, помахала рукою. Він кивнув у відповідь, розвернувся і пішов до будиночка з червоної цегли.

— Знаєш, мені приснилося, що ми тут святкуємо наступний Новий рік! — сказала вона, сівши за столик. — О! Вітаю! — її погляд зупинився на порожній пляшці з-під «Беллз».

— Снодійне, — спокійно відреагував Клаудіюс, витягаючи з холодильника яйця та бекон. — На п’ять днів вистачило! По півскляночки перед сном!.. Може, глянути, що там ще залиши­лося?

— Ні, дякую! Увечері подивишся! Може, нам справді є за що випити?!

— А за що? — зацікавився Клаудіюс.

— Ну як, уже тиждень, як особняк продається, а нас усе ще не витурили!

Цей ранковий діалог, сповнений гіркої іронії, отримав несподіване продовження ввечері, коли Інґриді справді захотілося розвіятися. О десятій вечора вони тричі спробували контактувати скайпом із паном Кравецем або його помічником, але там зацікавлення до їхнього дзвінка знову не виявили. Розмова знову не відбулася, але цього разу відсутність у Кравеця і його людей бажання спілкуватися з економкою та садівником маєтку на пагорбі Святого Ґеорґа не особливо засмутило обох. Та й справді: хто вони такі, ця пара литовців, аби з ними патякати?! Ситуація зрозуміла. Їхні долі нікого, крім них самих, не цікавлять. Вони — дві гральні кості, підкинуті дуже високо. Ними грає доля, але й вони спробують пограти з долею, як із гральними костями!

— Годі! Поїхали, — сказала вона Клаудіюсу й опустила накрив­ку-монітор лептопа. — Вип’ємо за удачу! Я пригощаю!

— Ні! — несподівано різко відповів він. — Я поїду, тільки якщо я пригощаю! — різкість тону зовсім не відповідала виразу обличчя Клаудіюса, котрий несподівано засяяв від радощів, немов здійснив або пережив диво.

— Гаразд, дідько з тобою! — Інґрида махнула рукою.

— Чорти — в Каунасі, а зі мною — янгол!

— Янголи в Анікщяї, а з тобою — я, яка також янгол! Поки ще янгол! Але дуже швидко можу стати чортиком, якщо ти...

— Якщо я — що? — перепитав Клаудіюс.

— Продовжимо балачку за барною стійкою! — твердо поставила крапку подруга.

До Ішера вони доїхали хвилин за десять, але тут бойовий дух Інґриди, котра прагнула розслабитися, дещо вгомонився.

Індійський ресторан «Бомбей палас» уже згортав свою кулінарну діяльність.

— Кухня зачинена, тільки десерти! — ввічливо повідомив молодий індус Клаудіюсу, як тільки той зайшов.

— Ні, я хотів спитати: чи є тут поруч якийсь бар?

Співробітник ресторану задумався.

— «Rocksalt» на Черч-стрит! — згадав він радісно. — Але там гамірно!

— А де не так гамірно?

— У пабі! Але паби також скоро зачиняються, — він зиркнув на свій годинник. — Зазвичай вони до одинадцятої! В Іст Молзі є паб при готелі, він до півночі, але туди їхати з півгодини...

Клаудіюс розгубився.

— Я думав, тут бари всю ніч працюють! — промовив він.

— У Лондоні такі є, але не всю ніч, а до другої ранку! Їдьте в «Беар інн», тут за рогом! Принаймні півгодини у вас є!

«Беар інн» також виявився пабом-готелем, розташованим у довгій двоповерховій будівлі ХІХ століття з одним входом, хоч і обрамленим портиком із двома колонами, але все ж занадто дрібним для такого витягнутого фасаду. Напис на портику свідчив: «Eat, drink, sleep»[50]. Замість крапки слоган закінчувався відбитком ведмежої лапи.

Вони сіли за столик біля вікна, за яким у нічній темряві пробігали жовті плями автомобільних фар.

— То що ти хотіла сказати? — Клаудіюс відновив обірвану розмову на кухні.

— Я? — Інґрида пригубила темне пиво, вкрите коричневою піною. — Я хотіла сказати, що тобі час змінюватися!

Вона дивилася цілком привітно, але все ж занадто твердим поглядом в очі Клаудіюсу, котрий сидів навпроти.

— Ти був і лишився добрим тюхтієм.

— А що ж тут поганого?

— Якби ти залишився в Литві — то нічого! Нічого поганого. Там тюхтії вижити можуть! А тут, — вона озирнулася на всі боки просторої зали. — Тут треба ставати іншим! Треба шукати своє місце!

— Тобі це краще вдається, — зізнався Клаудіюс.

— А що у тебе виходить краще? — Інґрида уїдливо втупилася йому в очі.

Клаудіюс мовчав. Добре, що перед ним стояв келих із пивом, і він міг час від часу підіймати пиво до рота, робити ковток-другий.

— Гаразд, із тобою все зрозуміло! — махнула рукою Інґрида через кілька хвилин, мабуть, утомившись від тиші, що виникла за столом. — Розберуся я спочатку з собою! Але і це не зараз, а коли стане відомо: залишаємося ми в будинку чи ні!

— Ну, так, — тільки й зміг вимовити Клаудіюс і знову ковтнув «Ґіннесса».

З боку барної стійки дзенькнув доволі голосно дзвіночок, більше схожий на яхтовий дзвін.

— Last orders![51] — вигукнув у залу бармен — бородатий чоловік років п’ятдесяти в червоному жилеті поверх темно-зеленої сорочки.

Розділ 64. Париж

На мокрому асфальті тротуару розмитою яскравою плямою відбивалася вітрина булочної. Дощик як почав крапати дві години тому, коли ще було ясно, так і продовжував монотонно і розмірено тарабанити по відкритих парасольках перехожих. Барбора вийшла з дому без парасольки. Який сенс у парасольці, якщо руки будуть штовхати дитячий візочок?

Лейла вже стояла біля свого під’їзду праворуч від булочної. У вухах — навушники, білий шнурочок від яких ховався у внутрішній кишені темно-синьої вітрівки. Помітивши Барбору, вона звільнила вуха від музики, відчинила двері в під’їзд і легко перенесла через поріг на вулицю накритий пластиковою накидкою візочок.

— Угору по рю де Бельвіль, — пояснила Лейла, показуючи рукою праворуч. — Весь час прямо до мерії Ліла, а потім бульваром де ля Ліберте до ресторану «Ґімназ». Там на розі біля ресторану о шостій вас Рашид зустріне, ви його вже бачили! Іти півгодини, не більше!

Лейла простягнула Барборі тридцять євро і, більше ні слова не кажучи, зникла в дверях, зачинивши їх за собою.

Барбора перевела погляд із дверей на візочок. Повторила собі для пам’яті: «Бульвар де ля Ліберте.