Читати книгу - "Кращий друг мого чоловіка, Тая Смоленська"

Я прокидаюсь не від будильника й не від дитячого плачу. Просто різко виринаю зі сну й розумію, що в ліжку залишилася одна. Швидше за все, прокинулася через цю порожнечу.

Намацую на тумбочці телефон. Сьома ранку! Я Іллюшу не погодувала. Чому будильник не спрацював?

Підіймаюся, йду до ліжечка й завмираю. Сина там нема. Обертаюсь до дверей. Невже Максим його забрав? Адже він завжди боявся його на руки брати.

Тихенько йду на кухню, звідти чути тихий чоловічий голос.

Макс тримає Іллюшку на руках і годує його з пляшечки, при цьому щось розповідаючи. Іллюшка такий крихітний у порівнянні з чоловіком. Ніколи не думала, що ця картина може настільки зворушити мене.

— Привіт, — чоловік здіймає на мене погляд. — Ти як? Все гаразд?

Киваю, збентежена його пильною увагою.

— Ти так міцно спала, що не почула, як Іллюха пхикати почав, тому я відключив твій будильник і забрав його на кухню, щоб ти довше відпочила. Я суміш за інструкцією розвів, начебто нічого складного.

— Дякую, — вимовляю, а сама погляд униз опускаю. Після минулої ночі не знаю, як поводитися з ним. Ми разом чи ні? Це для Максима щось означає взагалі? — Давай його мені, адже тобі на роботу сьогодні.

— Ще пів години є, встигну.

Я забираю сина й сідаю на край дивана. Того самого, де цієї ночі все сталося. Думаю про це й червонію до кінчиків вух.

— Привіт, малюче, ну як ти сьогодні? Як наші зубки? Мамусю вчора так налякав, — воркочу над сином, губами до чола торкаюся, помічаю, що трохи теплий. — Принеси термометр, будь ласка. Він на комоді.

— Знову температура? — Максим виглядає стривожено.

— Якщо є, то невисока, — підіймаю на нього погляд і на мить зависаю.

Він такий привабливий чоловік. Чому раніше цього не помічала? Адже стільки років знайомі. Хоча це й не дивно. Раніше мій світ крутився виключно навколо одного чоловіка. І ним був не Самойлов.

Відганяю непрохані думки.

Максим швидко повертається з термометром.

— Ти в разі чого дзвони мені, я постараюся вирватися. Мені дали службову машину, ключі від своєї залишу біля входу. Дитяче крісло я вже прикріпив. Права ж із собою? — запитує, не відриваючи від мене погляду.

— Так, із собою. Тридцять сім і два, — зітхаю. — І це лише перший зубчик поліз.

— Все добре буде, Оль. Адже всі через це проходять. Потрібно купити йому ці… як їх… Алісці такі колись Віка купувала…

Макс згадує дружину й осікається, помітивши, як змінився мій погляд.

— Гризунці, — нагадую, настрій знову падає.

— Точно, — натягнуто усміхається Макс. — Нумо після роботи заїду за вами й поїдемо до супермаркету? Ні памперсів, ні дитячого харчування — нічого немає. Та й у холодильнику порожньо.

— Максиме, я ж завтра їду… — нагадую, голос звучить невпевнено.

— Я… У мене на роботі дещо термінове з’явилося, не зможу вас поки що назад відвезти. Ти ж не проти? До того ж раптом Іллюші знову погано стане? Краще в місті ближче до нашого педіатра зараз бути.

— Але… але як же речі? І мої, й Іллюшки в батьків залишилися. А я так хвилювалася, що нічого практично не захопила. Мені навіть переодягтися нема в що, — розгублено кліпаю віями.

— Отже, купимо. Поїдемо до ТЦ сьогодні. Я в душ, — повідомляє й залишає мене одну в розгубленості.

Він із такою легкістю ухвалює рішення, мені б так. Чому я завжди почуваюся невпевненою в будь-якому питанні? Боюся при ньому зробити щось не так чи сказати? Боюся нарешті заговорити про те, що мені шалено не подобається, що чоловік, з яким я живу, одружений з іншою жінкою.