Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

Так, мені боляче і прикро, але надія ніяк не хоче покидати насиджене місце. Вона продовжує несміливо цвісти в моєму серці, а я продовжую вперто вірити в те, що ми з Романом спілкуватимемося і далі, тільки станемо друзями, а не коханцями.

На центральній площі бачу схвильовану Ксюху. Вона тут же кидається до мене в обійми, ставить якісь питання, але я трясу головою, зупиняючи її.

— Ксю, пам'ятаєш Катю? Ви бачились у гуртожитку, — я знайомлю їх, а потім пропоную: — Давайте в піцерії посидимо, там зараз народу мало, тож ми зможемо нормально поговорити.

Вони погоджуються. Вибираю в меню безалкогольний коктейль, не хочу бухати після вчорашнього. Ксюха теж згадує про злощасні наливки і разом із Катею замовляє американо.

Я чесно розповідаю подругам про все, не згадую лише подорож до батьків. Це надто болюча тема. Особливу увагу приділяю зізнанню у коханні та детально описую реакцію Романа.

Ксю тяжко зітхає, Катя кривиться і відводить погляд.

— Йому страшно, — робить висновок Ксюха.

— Він не вартий твоїх переживань, — каже Катя.

Адже кожна по-своєму права.

— Пізно включати голову. Я люблю Рому, — пояснюю Каті.

Вона сумно киває, робить ковток кави і каже:

— Тоді борись до кінця. Він справді міг злякатися, тому так безглуздо відреагував. Судячи з твоїх слів, Роман замкнувся в собі, не збирався ніколи вступати у стосунки, жив сумно, як більшість людей. А тут з'явилася ти, порушила його спокій, змусила знову відчувати. Асю, він за два роки змирився зі своїм життям. Йому потрібен час.

— Так. Ви спілкуєтеся менше місяця. Звісно, він не чекав зізнань у коханні, — киває Ксю. — Але все одно він не повинен був прогоняти тебе в гуртожиток. Це якийсь підлітковий боягузливий вчинок! Я не хочу, щоб ти страждала через Романа. У нього свої таргани в голові, і не факт, що він зможе їх подолати.

— Знаю, розумію, але серце вперто сподівається, що він мене колись покохає, — тихо кажу, вдивляючись у синяву принесеного коктейлю.

— Термін вашого парі ще не закінчився? — уточнює Катя.

— Ні, п'ять днів лишилося.

— Може, вам варто кудись поїхати? Поговорити нормально, не відволікаючись на роботу та універ, — знизує плечима Ксюха.

— Гарна думка, — чіпляюсь за її слова. — Коли ми відпочивали у заміському комплексі, все було як у казці. Жодних сварок, образ, непорозуміння. Дякую за ідею! Я обов'язково щось придумаю.

Здається, мною керують розпач та страх. Але думати про це я не маю наміру.

— А ви не хочете ще кудись піти? — питаю, допиваючи несмачний напій.

— Звичайно, не проти! Ми тебе не залишимо, — погоджується Катя.

Я посміхаюсь. Як добре, коли поряд є вірні подруги. Ми замовляємо сирну піцу і говоримо на абстрактні теми.

Телефон так і продовжує вперто мовчати. Ні пропущених дзвінків, ні повідомлень.