Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Тео не знав, наскільки швидко штучний інтелект під’єднається до тетраедра й активує цю вбивчу машину, тому швидко крутив диски, складаючи їх у потрібний візерунок. Подібні головоломки він не любив з дитинства, але зараз був вдячний, що свого часу з ними познайомився. Почулося тихе клацання, Тео одразу ж підвівся й спробував штовхнути піраміду. Вона від’єдналася від платформи й поволі хилилася, але сили зіштовхнути її він не мав, тільки щоб трохи підняти край.

До Тео на платформу заскочив Денис.

— Ховатися, кажеш? Аби потім вдати, що ми ні до чого? А ми до чого, — гмикнув він і вперся плечем у тетраедр.

— Вам видніше, — відповів Тео і також натиснув на піраміду.

Що гірше у цій ситуації: дозволити штучному інтелекту зафіксувати офіцера поліції за вчиненням злочину проти власності Ради Корпорацій чи дозволити тетраедру «ожити»? Денис — не дурень, він все розуміє. Не може не розуміти, і він прийняв те рішення, яке вважав доречнішим у їхній ситуації: пожертвувати своїм статусом і репутацією.

— Нічого не буде, потрібен важіль, — важко видихнув Тео, оскільки навіть удвох перекинути тетраедр не вдавалося.

— Нема часу, штовхай дужче! Разом! — гаркнув Денис.

Наступний ривок був вдалим, і вони таки перехилили усічену піраміду настільки, що далі до роботи взялася сила гравітації, і залізяка, неквапливо, як у сповільненій зйомці, похилилася і впала на землю, глухим гупанням привітавшись при зустрічі з дорожнім покриттям.

— Не порожня, — констатував Денис.

Платформа під їхніми ногами гойднулася. Не домовляючись, майже одночасно, вони зістрибнули з неї на землю, а та піднялася й зависла приблизно в метрі над поверхнею за їхніми спинами. Вони ж втупили погляди у дно піраміди, яке тепер чітко бачили: таке ж цільне й блискуче, як і решта корпусу,

— Є пропозиції? — запитав Денис, насупивши брови й обернувшись до Тео.

— Крім аразану й олії — жодних, але нема ні того, ні іншого, — відповів він, дивлячись на усічену піраміду, що лежала на боку, перевів погляд на далекі фігури Аяна й Боба, що поспішали до них, а потім знову на піраміду. Був упевнений, що слабке місце в неї є, от тільки... де? Виглядала вона як моноліт, і останні промені сонця золотили її поліровані боки, аж ось... поверхня, яка виглядала цільною, зарухалася: місцями увігнулася, місцями здулася, де-не-де утворилися тріщини, які стрімко розширилися і з них висунулися металеві відростки, спершись на які, піраміда звелася й перевернулася з боку на дно, перетворившись на багатоногого «пірамідопавука».

— Що це?.. — запитала Марта, інстинктивно вихопивши пістолет, але направляти його на піраміду не стала: безсенсово.

Між тим «павук» потягнувся одним з відростків до платформи, яку Тео тут же відштовхнув. Недалеко, але відросток застиг.

— Вірусе, ти знову тут? — запитав синтетичний голос із тетраедра.

— Як і ти, — відповів Тео, відступивши на крок. Вчасно, оскільки відросток зробив різкий ривок уперед, на його кінці висунулося лезо і розсікло повітря згори вниз там, де він щойно стояв.

— Знаєш, хто зруйнував підсилювач сигналу? — знову запитав голос, але Тео мовчав і навіть не дихав, щоб не видати своє місцеперебування, тому голос звернувся до Дениса: — Капітане, а що ви тут робите? Хіба ви не отримали чіткий наказ не втручатися?

— Трапився новий злочин: псування майна Ради Корпорацій, тому я знову тут, — відповів Денис.

— Ви так поспішали його розслідувати, що навіть не поспілкувалися з ремонтними бригадами? А ще тут ваша донька... — додав голос. — Мабуть, ви її зовсім не любите, якщо дозволили обрати таку небезпечну професію. Хотіли сина? Усі чоловіки хочуть синів. Я б теж, мабуть, хотів, але не склалося. То як сильно ви любите свою доньку?

Тео від почутого спохмурнів: штучний інтелект розмірковує про батьківство, щоб допекти Денису? Інформація про Мартину хворобу для нього не таємниця, або... він створений на основі людського мозку. Чоловічого мозку.

З іншого боку піраміди висунулося дуло бластера й випустило промінь у напрямку, з якого наближалися Аян і Боб, і той зигзагом оплавив дорожнє покриття поруч із ними. Чоловіки зупинилися й поправили каптури своїх костюмів з «вуалі», які мало не позлітали, коли вони відскакували вбік.

— А от і заколотники... Це добре. Дуже добре, — сказав голос.

Тео, Денис і Марта перезирнулися. Аян і Боб — заколотники? Звісно, вони не зразкові громадяни, але точно не заколотники...

Аяна й Боба наздогнала церковна машина, і Людмила, відчинивши бічні дверцята, кивнула їм, щоб сідали.

— Що це там за агресивна багатоніжка стріляє в нас лазером? — запитав Боб, сівши в салон.

— Командний дроїд, — пояснила Людмила, — в ньому не так багато зброї, як в інших, але деактивувати його надзвичайно складно через особливість будови: всі плати вмонтовані в стрижень усередині корпусу, до якого важко дістатися.

— Але ж можливо?

— Можливо.

— Це добре. Як ми того стрижня діставатимемо?

— Ви — ніяк, ми деактивуємо його без вас, — відповіла Людмила, однак її серйозний вираз обличчя не спинив Боба від обурення:

— Це ще чому?

— Бо це дуже травматично, діяти потрібно з близької відстані, ви можете ніколи вже не відновитися після цього.

— А ви? — запитав Аян, здогадуючись про відповідь наперед.

— Все залежить від отриманих ушкоджень,— відповіла Людмила, поглянувши йому у вічі.

— То... ви теж?

— Так.

— І як давно?

— Від народження.

— То Майстер Любомир... — Аян замовк і перевів погляд з неї на Мілана, який сидів поруч, а потім на водія, який саме зупинив транспорт біля поліційної машини й обернувся до них.

— Мій батько був добровольцем в «Синтезі», але про це потім. Зараз ми виходимо, а ви лишаєтеся в машині, — роздала вказівки Людмила, закручуючи волосся в гульку на потилиці.

— А якщо ця штука зацікавиться машиною? — запитав Боб.