Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

що білоруси, які дуже близькі до українців у культурному та мовному сенсах, також зазнали схожого асиміляційного тиску й у жодному разі не були краще проти нього озброєні. Проте в Білорусі в 1933 році не було голоду, і за той самий період, на відміну від України, населення там зросло на 11,3 %. Радянський демограф В. І. Козлов більш реалістично, хоча дещо завуальовано, якщо зважати, що жнива 1932-го все ж таки не були геть невдалі, писав про «неврожай 1932 року», який «імовірно, спричинив дуже тимчасове зростання смертності» в Україні[1003]. Величезна кількість приголомшливих свідчень вказує на те, що в радянській Україні впродовж 1932–1934 рр. тривав найгірший Голодомор в історії людства. Паралельно, хоч і в трохи менших масштабах, голод лютував у населеному переважно українцями та козаками Північному Кавказі та в Поволжі, теж населеному переважно неросіянами, де від голоду померли мільйони.

Можливо, ми так ніколи й не дізнаємося, скільки людей забрав голод. Ті, хто стверджує, що отримав свої дані від радянських офіційних осіб, наводять цифру 10 млн., інколи називають — як найбільшу цифру — і 15 млн. За даними Адама Дж. Тавдула, народженого в Росії громадянина США, який мав доступ до владних кіл завдяки своїм дореволюційним знайомствам зі Скрипником, Скрипник перед своєю смертю сказав йому, що в Україні та на Північному Кавказі померло 8 млн[1004]. Тоді голод ще не сягнув свого піку. Пізніше того самого року інший високопосадовець називав кількість від 8 до 9 млн. лише в Україні, а ще один повідомляв, що понад мільйон людей померло від голоду на Уралі, Поволжі та в Західному Сибіру[1005]. У розповідях Тавдула є переконливі свідчення того, що він сам був у згаданих місцях, хоча й неможливо знайти підтвердження більшості з того, про що він пише. Д-р Вільям Горслі Ґантт, британський психолог, який у ті часи перебував у Росії та навчався в лабораторії Івана Павлова, стверджував, нібито отримав від радянських офіційних осіб інформацію про те, що від голоду загинуло 15 млн. Проте цю кількість розглядали як максимальну[1006]. Крім того, цифра 10 млн. з’являється навіть у розмові зі Сталіним. Вінстон Черчилль у своїй розповіді про Другу світову війну пригадує розмову з ним під час самої війни:

«Скажіть мені, — запитав я, — чи на вас так само тяжко позначаються біди цієї війни, як і впровадження політики колективізації?».

Ця тема відразу оживила маршала.

«Ну ні, — сказав він, — політика колективізації була страшною боротьбою».

«Я так і думав, що ви вважаєте її тяжкою, — сказав я, — бо мали справу не з кількома тисячами аристократів чи великих землевласників, а з мільйонами маленьких людей».

«З десятьма мільйонами», — сказав він, підносячи руки[1007].

Навіть якщо серед радянської еліти й називалися такі цифри, вона не могла знати точну кількість утрачених життів. Офіційні положення про обов’язкову реєстрацію поховань могли б допомогти зібрати цю інформацію, проте, за свідченнями всіх очевидців, такі положення просто ігнорувалися. Статистики, які працюють на Заході, наводять цифри від 5 млн. до 7 млн. смертей. Радянський демограф-дисидент Максудов, який нещодавно емігрував до Сполучених Штатів, зараз працює над великим дослідженням утрат населення СРСР. Він обчислив, що загальні неприродні втрати всіх народів СРСР від початку колективізації до «великої чистки» сягають 9 млн., із яких 8,5 млн. сталися до виборів 1934-го, і вони, вочевидь, є наслідком колективізації та голоду. Більшість із цих 8,5 млн., як видно, жертви Голодомору в Україні[1008].

Автор полишає читачеві цю копітку справу — дошукуватися, скільки саме людей передчасно відійшло в інший світ під час українського Голодомору. Невже жахіття того, що відбулося, хоч якось зменшиться чи зміниться через різницю між цифрами — 5 млн. чи 15 млн? За найскромнішими підрахунками, Радянський Союз втратив у абсолютних цифрах 9,9 % свого населення за період із 1926 по 1939 роки, а це щонайменше від 5 млн. до 7 млн. життів, якщо брати до уваги природний приріст. Українське населення Радянського Союзу буквально «віддало десятину».

Падіння Скрипника

До 1933 року політика, яку впроваджував Скрипник і яка, на його думку, відповідала інтересам України, зазнала краху. Національну інтелігенцію дискредитували показовими судовими процесами, і практично вся вона опинилася під арештом. Десяту частину селян було знищено зумисно влаштованим голодом. Можна простежувати процес поступового знищення суверенітету радянської України від 1927 року, коли було схвалено Всесоюзний план розвитку сільського господарства, або від положення 1928 року про республіканські бюджети та використання землі. Ці положення не обмежували владу всесоюзних органів і не гарантували права республік. Земельний закон зробив усі землі власністю Союзу, а республіки практично перетворив на уряди без територій. Скрипник виступав проти обох пропозицій — і двічі він програв[1009]. Ми бачимо, що ідеологія, так само, як і економіка, дедалі більше переходили до компетенції всесоюзних організацій і що у кожній царині було завдано ударів по українській культурній окремішності. Скрипник тривалий час перебував у стані політичної облоги, і нападки на нього були нападками на його країну.

24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) ухвалив спеціальну резолюцію щодо зміни керівництва КП(б)У. Павла Постишева, який раніше, перед виїздом до Росії, очолював Харківську партійну організацію, повернули на його попередню посаду[1010] в Україні та призначили другим секретарем ЦК КП(б)У[1011]. Протягом наступних тижнів було проведено велику чистку українського культурного життя[1012]. 28 лютого в радянській Україні відбулася ґрунтовна урядова реорганізація. Скрипника усунули з посади комісара освіти та призначили головою Державного планового комітету УРСР і заступником голови українського Раднаркому. Затонський отримав Скрипникову попередню посаду[1013]. 4 березня «Правда» опублікувала самокритичний лист керівників радянської Білорусі, які визнавали свою «помилку в національному питанні»[1014]. За кілька днів на перших шпальтах у «Вістях» вийшла стаття від редакції, де ішлося про те, що цей лист стосується й проблем України[1015]. Наприкінці квітня ЦК КП(б)У провів нараду з питань національної політики, на якій Затонський засудив національних ухильників у освіті, а Хвиля — у мовознавстві[1016]. Заклалося підґрунтя для останнього удару.

10 червня 1933 року Постишев виступив із промовою на червневому пленумі КП(б)У та висунув звинувачення проти Скрипника особисто. На думку Постишева, останній прикривав національних ухильників, шкідників і контрреволюціонерів у своєму Комісаріаті освіти; його підтримка використання літери «ґ» служила польським панам, бо допомагала відокремити українську мову від російської[1017].

27 червня Хвиля виступив проти Скрипникової політики в мовознавстві та заявив, що його «національний ухил» спричинився до труднощів влади у заготівлі зерна:

Основна причина помилок