Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

З усього, чим я була і що робила, найкраще мені вдавалося чекання. Не було нікого кращого в тому за мене. Якби чекати було так само, як будинки мурувати, тоді про Мару говорили б од Відня до Стамбула, бо вона б вежу ген до неба з чекання збудувала. А так — нічого, мовчатимуть і про мене, і про моє весілля, от і буде мені якось легше. Оті сльози, що я пролила, його чекаючи, хай стануть йому весільним дарунком. Не дозволю, щоб тягарем стали.

Цілий рік щосереди я ходила на базар, сподіваючись його зустріти. І більше жодного разу в базарну середу в Добої не було дощу. А він або поховав батька, що кував коси й серпи, або знайшов інше місто, до якого ходив на базар, і там до нього теж приходила дівчина, що луг має.

Так настало літо, коли я вже більше не мала сліз, і вже чотири місяці поспіль не було дощів. Так ми з небом домовилися. Згоріли жита в полях, висохла картопля в землі, надходила тяжка осінь, а за нею ще гірша голодна зима. Коли стрічаєш когось у місті — знаєш, що наступного року в цю пору вже не побачиш. Тому й дивишся тужливо. А той і собі тужливо дивиться, бо думає, що це ти не доживеш до наступного літа. А якщо невдовзі не випаде дощ, найрадше не буде ні його, ні тебе, ні цього міста, і нікого, хто б про нього історії переповідав. Хтось, може, шкодуватиме, але не я. Єдине, що хотіла би знати — що з ним сталося і чому він мене покинув.

Дійшла я до Босни, а вона так зміліла, аж віри не йметься, що це та сама річка, на честь якої і гори при ній, і всі міста над нею названо. Роззулася я, підібгала спідниці й увійшла у воду. До середини річки вже задерла сукню по груди, потік майже підхопив мене, бавився моїми цицьками, я відчувала усі його пальці, аж хотілося заверещати й ударити його межи ноги, якби струмінь Босни мав ноги й те, що між ними. Але правда: хоч яке стояло посушливе літо і хай як зміліла ріка, все ж легко могла мене віднести й потопити, ніхто б і могили моєї не знав. Або знайшли б мене й казали, мовляв, божевільна Мара втопилася того літа, коли всі інші люди казилися зі спраги. Хоч би це від мене могло лишитись, а отак нічого не лишиться.

Ледве видибала на другий берег. До його села було мені ще годину ходу, то й зупинилася перепочити та спідниці висушити. Міркувала: прийду до нього й спитаю, що сталося, чому не озивається до мене, батько щонеділі сватів від нього чекає, а баба Ката вже не протягне довго. «Не заради себе прийшла, — збрешу йому, — просто хочу народити дитину, якій баба Ката закінчить розповідати історію!» Це мало б розтопити його серце, якщо воно за цей час скам’яніло.

Сперлась я на ялину, високе дерево, глибоке коріння має, переживе й цю посуху, але все довкола неї зів’яне; стояла отак, думала, та й задивилася на верхівку дерева. Від утоми тоді мені запаморочилося чи від чогось іншого — від того, що зрозуміла: вище на горбі таки справді видніє його село? Видно й кузню, і його, як працює перед кузнею, виносить на сонце коси й серпи, кличе… Дітей? Так я вперше подумала, що моє милування оженилося з іншою. Захиталася мені земля під ногами, я би й упала, якби ялина мене не підхопила. Як же й чим підхопила мене? Не знаю, Бог свідок, рук у неї не було, не було й таких низьких гілок, щоб ними мене за пояс обійняти. Але я ні тоді, ні згодом особливо про це не замислювалась. Але й не сумнівалася, бо чого б мала, коли я з Ангеловичів, а не з Акраповичів.

«Так, нещасна Маро, оженився він! І син у нього народився! А знаєш що іще? Твоїм іменем сина назвав!»

Я плакала, а вона мене обіймала і гладила, руки й лице мої були всі в подряпинах від кори й голок, якими ялина втішала мене. Надвечір я повернулася додому і лише тоді згадала, що не спитала її: як це він моїм іменем сина назвав? Не настали ще такі часи, щоби хлопчиків жіночими іменами називати. Але це було не єдине, що я хотіла спитати. Назавтра я знов перебрела би Босну, але тієї ночі пройшла велика злива, і до ранку річка прибула. Народ радів: добра, мовляв, земля, мати наша, родитиме до осені, тож зиму сито перезимуємо! Тільки схиблена Мара не раділа!

Була б я заплатила за поромний перевіз на той берег, але вчасно згадала прабабу Анджу і ангела, що впав до неї в садок. Нічого б не сказала мені ялина, якби я знову до неї прийшла. Дерева не розмовляють, так само як ангели не падають з неба. По тому, як вони пішли, даремно кликати їх і думати про все, чого не запитала. Слід мовчати й нікому нічого не казати, бо лихі люди в чудеса не вірять, а добрі їх не потребують. Так я нині думаю, по тому, як не вийшла заміж і, судячи з усього, вже не вийду. Не казала б вам про те, якби цієї ночі не померла баба Ката. Тільки зойкнула уві сні, мов наречена, що танцює коло, і вже була нежива. Завтра буде похорон, і ми гарно відпровадимо її в останню путь. Не побачила вона мого весілля, не почую я від своєї дитини, чим закінчилась історія. Він оженився, а я ніколи не матиму дітей. Я Мара, я із Ангеловичів, але мине небагато часу, і я вже буду така стара, що й колишні женихи казатимуть, буцім я страшна, як той акрап[105]. Звісно, це буде правдою, але — егеееей! — один чоловік на світі ціле життя носитиме моє ім’я.

Теман

Небо — великий сувій синього паперу. І часом стається так, що приходить людина до місця, де той папір до землі приклеєно. І завжди в неї кресало чи сірники в кишені, і завжди одне й те саме робить людина, потрапивши туди, де починається небо. Чи то тільки лихим вдається дістатися того місця, чи то добрий стає лихим, щойно туди потрапить, — але щодесять або