Читати книгу - "Майстер"

мистецтву та, звичайно ж, неабияка гостинність. Для юнака з Ньюпорта апартаменти родини Сторі в Палаццо Барберіні чи помешкання Террі у Палаццо Одескальчі, чи навіть кав’ярня Спіллманна на Віа Кондотті були місцями слави, пам’ять про які він ретельно береже, тож, піднімає свій келих не тільки за баронесу, котру зустрів у Римі в часи найбільшого розквіту американської краси, але й за саме вічне місто, що його він ніколи не перестане любити, куди, сподівається, ніколи не перестане повертатися.

Сівши, Генрі помітив, що в очах у скульптора Андерсена, котрий на нього дивився, стоять сльози, але він і далі терпляче слухав, як баронеса фон Рабе обговорює чесноти свого брата — прозаїка Меріона Крауфорда, порівнюючи його з місіс Хампфрі Ворд[58].

— Вони обоє, звичайно, мають грандіозне обдарування,— сказала вона,— і неабияку популярність у читацької аудиторії по обидва боки Атлантики. А ще вони дуже красиво описують Італію, напевно, тому, що розуміють цю країну, і їхні герої є такими витонченими. Я і багато хто ще насолоджувалися їхніми творами. Гадаю, вони читатимуться завжди.

Закінчивши, баронеса подивилася на Генрі, ніби заохочуючи їй заперечити. Ясна річ, він її розчарував, і тоді стара леді, здавалося, завагалася, чи не надто м’яко прозвучало її зауваження. Генрі дивився на баронесу, доки вона не вирішила облишити цю тему.

— Я прочитала декілька статей вашого брата Вільяма, а потім і цілу його книгу,— сказала вона.— Її дав мені давній друг, який знав усіх вас у Бостоні. У супровідній записці він написав, що стиль вашого брата є зразком ясності, що кожне його слово стоїть на своєму місці, нічого не пропущено, а кожне речення починається і закінчується дуже доречно.

Генрі слухав, наче баронеса описувала якусь складну і надзвичайно смачну страву, що її з апетитом з’їла, і регулярно кивав. На них ніхто не звертав уваги, крім Андерсена, котрий усміхнувся до Генрі, коли той на нього глянув. Вираз його обличчя свідчив, що скульптор розуміє, що відбувається. І в очах Андерсена Генрі прочитав, що той симпатизує йому, а не баронесі, котра продовжувала говорити.

— Пам’ятаю вас молодим, коли леді від вас не відходили, навіть змагалися за можливість поїхати з вами на прогулянку верхи. Ота місіс Самнер і юна міс Бут, і юна міс Лоу. Усі молоді панни, та й немолоді також. Ви подобалися нам усім, і, підозрюю, ми вам теж подобалися, та ви були надто зайняті збиранням матеріалу, щоб уподобати котрусь одну. Авжеж, ви виявляли шарм, але були, мов молодий банкір, який збирає наші заощадження. Чи, мов священик, який веде нас до сповіді. Пам’ятаю, як моя тітка попереджала, щоб ми вам нічого не розповідали.

Вона по-змовницьки до нього схилилась.

— І думаю, ви й зараз цим займаєтесь. Гадаю, ви і досі не облишили цієї справи. Але мені б хотілось, аби ви писали ясніше, і, напевно, молодий скульптор, який не зводить із вас очей, цього бажає теж.

Генрі всміхнувся баронесі та вклонився.

— Ви й самі знаєте, що я зроблю усе, щоб вас потішити.

Коли інші почали привертати до себе увагу баронеси та зайняли її розмовою, Генрі рушив у бік Андерсена.

— Ваша промова видалася мені неперевершеною,— сказав скульптор. Генрі здивувало, яким явним був його американський акцент.

— Не знаю, що стара пані вам казала, але вважаю вас надзвичайно терплячим слухачем.

— Вона говорила,— сказав Генрі,— про те, чого обіцяла не робити — про старі часи.

— Мені дуже сподобалося те, що ви сказали про Рим. Це змусило нас усіх пошкодувати, що нас не було тут тоді.

Андерсен спирався на стіну, але зараз виструнчився на весь зріст. Вираз його обличчя був майже урочистим і, хоча юнак тримав у полі свого зору всю кімнату, всю його увагу було спрямовано тільки на Генрі. По кількох секундах його губи поворухнулися, ніби він збирався щось сказати, але потім вирішив краще обдумати свої слова. В імлистому освітленні кімнати його лице видавалося то вкрай вразливим, то надзвичайно, майже бездушно вродливим і якось дивно самозаглибленим. Андерсен нервово сковтнув перш, ніж прошепотіти:

— Очевидно, ви любите Рим і були тут щасливі.

Це прозвучало майже як запитання, і юнак дивився на Генрі, чекаючи його відповіді. Генрі злегка кивнув, помічаючи суміш моці у статурі скульптора і дивної слабкості, дуже схожої на сум, у його очах.

— Чи є якесь місце, куди ви ходите? Маю на увазі пам’ятник або фреску в Римі, що їх ви любите, до яких регулярно навідуєтеся? — запитав скульптор.

— Я мало не щодня ходжу на протестантський цвинтар, що, гадаю, сам по собі є витвором мистецтва та неабияким пам’ятником, але ви, напевне, мали на увазі...

— Ні,— перервав його Андерсен.— Саме це я і мав на увазі. Я запитав у вас, бо, хай що це буде, я хотів би вас туди супроводити. Навіть якщо ви маєте звичку ходити туди самі, я проситиму вас зробити виняток.

Генрі бачив щирість, що пробивається крізь сором’язливість цього юнака, відчував його рішучість домогтися свого. Він очікував від скульптора зовсім іншого тону, напруженого, можливо, іронічно-байдужого і загалом богемнішого. Але новий знайомий зворушив його своєю відвертістю та прямодушністю.

— Я волів би не відкладати це на потім,— сказав Андерсен.

— Тоді завтра об одинадцятій,— коротко відповів Генрі.— Можемо зустрітися біля мого готелю й піти разом. Ви ще не бували на цвинтарі?

— Бував, сер. Але мені дуже хочеться піти туди знову, тож із нетерпінням чекатиму завтрашнього дня.

Андерсен іще мить дивився на Генрі, а потім, занотувавши назву готелю, із серйозним виглядом уклонився й артистично пішов через кімнату.

УРАНЦІ ГЕНРІ ПОБАЧИВ сором’язливого та знервованого Андерсена. Він не заговорив, коли вони зустрілись, а лише вклонився йому у своїй звичній манері. Генрі не міг би сказати, наскільки юнак усвідомлює власну привабливість, яка, коли він усміхався, перетворювалася на вражаючу яснооку красу. Доки вони їхали в кебі до оточеного стіною старого кладовища біля піраміди, лице Андерсена було водночас очікувальним і дещо нерішучим. Хоча він і говорив, як американець, звичної для співвітчизників спокійної та самовпевненої манери триматися не мав. Генрі подумав, чи не можуть його позірна байдужість до власної зовнішності, брак комунікабельності та напруженість бути спричиненими нічим іншим, як його скандинавським походженням. Але, коли Андерсен вийшов із кеба й відійшов до воріт, аби почекати на Генрі, у його рухах з’явилася певна агресивність, притаманна комусь більш упевненому в собі, ніж той