Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

— Це все залежатиме від твоїх справжніх опікунів, — виблискує скельцями пенсне. — Щоб ти там собі не думала, дівчинко, ми бажаємо тобі добра та хочемо вилікувати.

Так, так я й повірила. Добра вони мені, бач, бажають. Не знаю, чого хоче лікар, а ось думки Лейтона явно не такі шляхетні. Він хоче камінь Міана. У цьому я не маю сумніву ні на грам. Але звідки він дізнався про нього? Повірити не можу, що сестра мене зрадила... Тільки ось, схоже, що справи саме такі.

Лейтона зустрічаю спокійним, як у удава поглядом. Дивно, але він дуже відрізняється від того, яким проходив у спогадах. Насправді мій зять нижчий на зріст, не такий грізний і страшний, а ще досить-таки пом'ятий. Мабуть, розгульний спосіб життя залишив на ньому свої відбитки. Напевно, Ева його дуже боялася, а у страху, як відомо, очі великі.

Мені ж нема чого побоюватися, чи ліки зробили мене такою сміливою, чи я вірю, що Тео мене витягне, і цей мерзотник мені нічого не встигне зробити.

Чоловік кілька хвилин оцінює мене, а потім, наблизившись, сідає на край ліжка.

— Скучила, дорога сестричко? — Проводить він пальцем по оголеній шкірі зап'ястя.

Здригаюся від огиди.

— Ні краплі, — ледь стримую нудоту.

— Ай-ай-ай, яка колюча, — хитає він головою. — Раніше ти була більш... м-м-м-м... поступлива.

— Теодор мене забере. Він розповість усю правду королю, і ти отримаєш сповна за свої гріхи, — уривчасто кидаю.

— Хто? Теодор? Та він уже й думати про тебе забув, — хмикає Лейтон, продовжуючи погладжувати мою руку. — Знайшов десь там у своїй глушині милу селяночку і розважається з нею. Навіщо йому така морока?

— Теодор ніколи б так не вчинив, — ні на мить не сумніваюся у своєму нареченому.

Звідки тупоголовому Лейтону знати, що ми з ним пережили. Людина, яка мене захищала ціною власного життя, не могла спасувати перед бюрократичними труднощами. Але таким низьким і мерзенним людям, як чоловік моєї сестри, цього ніколи не зрозуміти. Вони самі здатні зраджувати всіх праворуч і ліворуч, і думають, що інші такі самі.

Мовчки відвертаюся до вікна, головне не бачити гидку пику свого відвідувача. Але Лейтон сприймає цей жест як мої сумніви в коханому і не може не скористатися ситуацією.

— А я, Ево, — нахиляється до мене. — Я завжди поряд. Хочеш, заберу тебе додому. До твого рідного дому. Де ти виросла, де живуть рідні тобі люди, а не вискочки з села, як твій… колишній наречений.

Не витримавши, повертаюсь до нього. Наші обличчя в небезпечній близькості одне до одного. Я навіть відчуваю запах дешевого віскі, яким накачався чоловік перед візитом до мене. Схоже він неабияк п'яний.

— Що тобі треба? — скрипнувши зубами, намагаюся віддалитися від його мерзенної фізіономії.

— Що треба, люба сестричко? — поправляє моє волосся. — А ти не здогадуєшся? Подумай… Ти ж розумниця в мене.

Щільно стискаю губи і знову відвертаюся. Так, прямо я і відповіла.

Нарешті Лейтон випростовується, дістає з внутрішньої кишені сюртука флягу, жадібно сьорбає з неї і знову ховає.

— Мовчиш? Горда? — пирхає. — Ну, що ж, не ходитиму околяса. Мені потрібний камінь Міана, треба, щоб ти його дістала і загадала бажання.

З моїх губ мимоволі зривається знущальний смішок.

— Чого веселишся? — починає злитися.

— Ти спізнився, — щиро посміхаюся в його гидку пику. — Я вже загадала бажання, і камінь зник. Тепер він недоступний нікому з тих, що нині живуть.