Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Дід, на диво, відізвався з меншим інтересом, ніж я очікував. 

- Та годі, хлопці, цю хату легше розвалити аніж полагодити. Та й мені самому не так багато потрібно. 

- То ви самі живете? - вихопилося в мене.

- Так, сам-один. Як прийшов холод - вся родина, один за одним захворіли і покинули цю землю. А я доживаю свого віку. 

- Марцине. Чому ж ви залишилися тут? Чому не підете до…міста?

- До якого?

- До Нагірянок, хіба. 

- Ааа, там вже полює та сама зараза, що вбила й мою родину. Починається як звичайнісіньке нездужання, а потім лихоманка, седмиця-друга і усе. Ні, дзуськи, я доживатиму свій вік тут. Ціліший буду. 

Я не став йому нагадувати що від тої лихоманки вже загинула його родина і місцевість їх не врятувала. 

Запала незручна тиша. Марцин підвівся з-за столу, послав мене знову до криниці, а братові звелів краще відпочити. Коли на землю впали сутінки, дід запропонував нам залізти на піч, де тепліше, але ми погодилися ночувати на лавах. Я закрутився у жупан і, здається, ще ніколи так солодко не спалося мені, як тієї ночі, у теплі і безпеці.

Мисливець розбудив нас, коли надворі було ще темно. Вручив кожному по горнятку окропу і шматку дичини.

- Їжте, їжте. В мене зуби вже не ті, щоб ці м’язи жувати. 

- Дякуємо, пане Марцине. За прихисток, за харч і за бесіду. 

- На жаль, крім того нема чим ще допомогти вам, хлопці, - відказав дід, пораючись біля пічки. Родосвіт у свою чергу запитав:

- Може у вас залишились якісь мапи місцевості? Нам би стали у нагоді, ми цих місць не відаємо.

Мисливець невесело всміхнувся:

- Мапи, еге ж. Ні, хлопці, все давненько вже попропадало хто й зна де. Нічого не залишилося. Хіба що, - він на мить замислився, - я вам сам намалюю. 

Дід дістав з-під ковдр на печі шмат тряпки.

- Вибачайте, це все що є, - він взяв кусень вугля і орудуючи ним наче пером прийнявся малювати на тканині. 

- Ось тут ми, ось - Нагірянка. Трохи нижче - Другець. Ось…ось тут, недалеко звідси є гарячі ключі, б’ють кропом з-під землі, дуже зручно коли треба зігріти старі кістки. Хоча смердить, що хай йому грець… А ось тут, у підніжжя Другецьких пагорбів, одразу за Нагірянками, і пролягає кордон Гортмрату - колишні землі гмурів, здавна захоплені Едасу. Те місце - єдине, де можна перейти пагорби на бік ельфів. 

- Зрозуміло. І інших шляхів немає.

- Для людини - немає.

- Це ви про що?

- Я чув, що є стежка як верхом, так і низом. Верхню оберігає вітер і холод. Там літають тільки птахи. Нижню - гмурські секрети - і ніхто крім них не знає як туди потрапити. Ось так. 

Старий мисливець занурився у власні думки. За вікном вже посвітлішало, ще трохи - і можна вирушати. Я кинув погляд на Родосвіта, брат сидів такий саме замислений, як і Марцин. Дивився небачучим поглядом на мапу і мовчки міркував про щось. Я заварив ще кропу, аби зайняти чимось руки, проте коли вода у горнятках зовсім захолола, я злегка штурхнув брата. Ми миттю зазбиралися геть і я з жалем розстався з жупаном, та брат помітив це і зробив знак не знімати з себе одяг.

- Вже час нам йти, пане Марцин. Та перш ніж ми підемо, в мене є до вас пропозиція. Я хотів би купити в вас ці жупани. Грошей в нас небагато, чи влаштує вас десять мідних за обидва? 

Дід махнув до нас рукою:

- Не верзіть дурниць, цей мотлох соромно й за так віддавати. Якщо вони вам потрібні - беріть. Я не зважаю. 

Несповна розуму від радощів, я закрутився у жупан, від якого смерділо чи то козами, чи хто зна чим ще. 

- Дякуємо, пане Марцин. Сподіваюся, колись ми ще зустрінемося з вами. Як будете в наших краях колись, завітайте до Кадничів.

- Навседобре, хлопці. Радий був вас зустріти. Вітра вам в спину і сонця над головою. Щасти вам. 

Гадаю, дід того не побачив, але коли ми покидали хату - брат щось залишив на краєчку стола. Я міг заприсягнутися, що то були гроші.

Ми попростували до гір по стежці, найкоротшій з тих, що вказав для нас пан Марцин. Спершу ми почуяли стійкий сморід, потім почули гуркіт води. Ще мить, і ми вийшли до невеличкої галявини, усіяної крихітними джерельцями води - на вигляд, наче ті калюжі. Вода у них дійсно була гаряча - з неї аж піднімався пар - і трохи бурлила. Тхнула вона гнилими яйцями, і кольору була дивного - сірувато-жовта.

- Дійсно, гарячі ключі. На жаль, цю воду пити не можна. Але можна грітися. 

Ми присіли біля одного з джерел у роздумах. Я незграбно послизнувся і вимочив ноги у воді.

- Ох! Дійсно, гаряча! Хоча якби воно не смерділо, справді було б краще.

Родосвіт допоміг мені вишкрябатися з калюжі і підстелив торбу, аби я присів поруч. 

- Треба думати що робити далі. 

- Шукати гмурську стежку? 

- Так, я теж про те подумав. Пташиною стежкою нам точнісінько не пролетіти. А ось під горою…можемо спробувати.