Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Кілька камінців, зачеплених хлопцем, вдарили Премінгера по гомілках. Він дивився, як вони котяться далі схилом. Хлопець наздогнав його.

«Я теж іду вниз», — сказав він, немовби Премінгер вирішив за них обох. Стежка звузилася, і Премінгер відчув переваги того, що рухається попереду хлопця. Він спускався швидко, зосередивши всю увагу на крутому схилі. Позаду нього хлопець продовжував теревенити. «Йому був потрібен хтось на сезон. Було Четверте липня[160], а в нього нікого не було. А в мене двоюрідний брат працює на кухні. Він мені сказав. Містер Біберман знав про мій вік. Я сам йому сказав. А він: “До чого тут вік? Тут ніхто не тоне”. І я відпрацьовував прийоми у своїй кімнаті». Стежка розширилася, і хлопець пішов поряд. Він підлаштовував свій крок під Премінгера, й вони дійшли до низу пагорба разом.

Далі Премінгер побіг уперед підтюпцем, але швидко втомився, зупинився й знову перейшов на звичайний крок. Хоча хлопець і не біг за ним, Премінгер знав, що він недалеко позаду й усе ще йде за ним. Він навмисно попрямував до одного зі столиків на галявині біля «Бібермана», збираючись потім обернутися до хлопця й попросити його принести щось попити. Він надто пізно помітив, що прямує до столика, за яким сидить місіс Франкель, — її затуляла від нього велика пляжна парасолька, встановлена над столиком. Премінгер розумів, що є лише один спосіб уникнути її близькості — зробити крутий віраж, але, пам’ятаючи про хлопця позаду й про свою похибку на пагорбі, він вирішив не ризикувати й не робити ще одного дивного руху. Що як хлопчина теж поверне за ним, подумав він. Вони опиняться разом самі на полі для гольфу. І він ніколи його не позбудеться. Повагавшись між Франкель і хлопчиною, він обрав Франкель, бо вона не потребувала порад.

Місіс Франкель у своєму спекотному, товстому міському вбранні, дивилася на Премінгера як жінка, яку щойно сфотографували для недільного додатку («Місіс Франкель — на фото вона сидить під вирощеним нею двохсотфунтовим грибом — заявила…»). Але коли він підійшов ближче, то побачив, що для додатків вона геть не годиться. Її ноги, витягнуті вперед, надавали їй вигляду дами, неймовірно втомленої після невдалої подорожі по крамницях у центрі міста. В неї був похмурий і замислений вираз обличчя. Для місіс Франкель це була незвичайна поведінка, і Премінгер на мить зупинився біля неї. Вона дивилася прямо вперед, в напрямку басейну, який втратив свій сенс.

«Це дивно, — сказала вона, повертаючись до Премінгера. — Маленька дівчинка». Він ще ніколи не чув, щоб вона розмовляла так тихо. «Ви її бачили? Вона була немов якийсь шматок картону, на якому намальована дитина. Це просто жахливо, — сказала місіс Франкель. — Щоб таке трапилося тут? У горах? Просто граючись? Гаразд, коли дитина хворіє, це теж жахливо, але маленькі діти хворіють, і буває, що нічого не можна вдіяти, й дитина помирає». Премінгер був не впевнений, що вона розмовляє з ним. «Але тут, у горах, куди приїжджають розважитися, щоб таке сталося тут? Це нечуваний жах — такі речі». Вона дивилася прямо на Премінгера, але він знов-таки не був упевнений, що вона його бачить. «Ви бачили матір? Ви бачили переляк в очах цієї жінки? На кшталт “ні, такого не може бути”. Я була там. Дитина хотіла морозива, а мати сказала їй, що в неї губи вже сині, треба виходити з води. Вона відвернулася на мить — лише на мить, а коли знову повернулася… — Місіс Франкель знизала плечима. — Скільки вона могла пробути під водою — п’ять секунд, десять? Хіба басейн — це океан, що треба було її відшукувати? Ні, рятувальнику важливіше було розмовляти зі своїми подружками, а почувши крики, підняти очі й волати: “Що? Що? Де? Де?” Хто за це відповідає? — спитала вона Премінгера. — Бог? Ми ж не дикуни. Шукаймо відповідальних десь ближче».

Він переступав з ноги на ногу під її пильним поглядом. Вона знову повернулася до своєї громоподібної колоратури, й за це він був їй вдячний. Вона знову була у своєму репертуарі, і її надгробна промова, чи як там її назвати, була лише свого роду інтерлюдією — так, немовби ця жінка переводила дух, не припиняючи говорити, а тільки притишуючи голос. Проте її запитання повисло в повітрі. Він не бажав на нього відповідати, але цим людям було, схоже, байдуже до цього. До того ж зрештою він міг виступити свідком на тій стороні, в яку вірив.

«Гаразд, місіс Франкель, — сказав він. — У чому справа? Весь ранок ви натякали на якусь страшну таємницю. Вона в тому, що рятувальник не досить дорослий?». Премінгер сказав це гучніше, ніж збирався. Він чув свій голос, немовби слухав запис, не пам’ятаючи, щоб він його робив. «Саме це вас непокоїть? Саме це є вашим маленьким секретом, яким ви вирішили поділитися з усіма? Ну так розслабтесь — це не секрет. Всі про це знають. Дуже шкода, але навіть якби хлопцеві було одинадцять, а не шістнадцять, дівчинка все одно втопилася б».

«Рятувальнику лише шістнадцять?» — спитала жінка. Неймовірно, щоб вона цього не знала. Вона мала здогадатися, мала це підозрювати. Саме це мало бути причиною її обурення. «Рятувальнику лише шістнадцять?» — повторила вона. Це було занадто. Він не міг бути першим, від кого вона про це довідалася. «Лише шістнадцять?» — торочила вона.

«Я не знаю, скільки йому, — схаменувся Премінгер. — Не в цьому суть. Це був нещасний випадок. Яка різниця, скільки йому років?». Тільки тепер він усвідомив, що хлопець не пішов від них — він стояв футах у двадцяти й слухав. Премінгер згадав, що вранці бачив Бібермана у тій самій ситуації — голова низько схилена від ніяковості, а буфером від ворогів слугує соціальний директор. Хлопець чекав від Премінгера подальшого захисту.

Однак Премінгер безтурботно змінив тему. Без видимих причин він почав розповідати місіс Франкель про щойно здійснену ним прогулянку, про свої туманні плани на майбутнє. Вона ввічливо слухала й навіть раз чи два кивнула, погоджуючись із його словами. Так він