Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

Він лежав поруч із Нормою позаду зачиненого тенісного корту. Спостерігав, як крейдяно-срібне світло місяця розсипається й холодно та повільно пересувається галявиною. Вже чверть години як вони не розмовляли. Він не знав, чи вона заснула. Земля була вологою. Він шкірою відчував під підстилкою вечірні випаровування. Її очі були заплющені, й він знову ліг на спину і став дивитися в небо.

Галявина була безлюдною: останній виїзд відпочивальників відбувся зовсім недавно, цього вечора; останні автівки з міста повернулися назад. Премінгер думав про Бібермана, самого біля басейну, і перед ним усе ще стояло жахливе обличчя цього старого чоловіка, коли він махав гостям, що від’їжджали, й робив вигляд, що вони повертаються додому лише внаслідок природного завершення відпустки.

Він витяг травинку з-під підстилки.

«Нездара», — сказав він.

Норма поворушилася, щось пробурмотіла. Премінгер майже не почув її.

«Він стояв у дверях і махав їм. Він потискав їм руки й говорив, що збереже за ними кімнати. Він навіть сказав коридорному, куди все покласти, — Премінгер розірвав травинку навпіл і викинув одну половину. — Нездара. Мені було соромно за нього».

Він покрутив у пальцях травинку. Відчувши її в’язкий сік, відкинув із відразою. «Навіть соціальний директор. Ти чула його? “Мені шкода, Бібермане, але мені потрібні люди. Мені потрібні люди, розумієш?”. А Біберман сказав йому: “Ти чудовий актор. Ти професійний виконавець”. Мене нудило від цього. А місіс Франкель — ні пари з вуст. Їй і не треба було. Вона виказала себе з головою».

«Бідолаха», — сказала Норма. Голос у неї був тихий і холодний, геть не сонний. Він повернувся до неї і посміхнувся.

«Хто — Біберман?».

«Я про дівчинку», — сказала вона безбарвним голосом. Він уважно подивився на її бліде обличчя, на шкіру, яка виглядала прохолоднішою і м’якшою, ніж будь-коли раніше. І сама Норма здавалася меншою і — він не міг цього заперечити — старшою. Це все місяць, подумав Премінгер.

Він торкнувся пальцями її щоки. «Ти би поїхала з ними, так? — спитав він тихо. — Ти би поїхала, якби я не попросив тебе залишитися». Норма не відповіла. Вона відвернулася, а її рука впала на підстилку. «Ти сьогодні зробила це двічі», — сказав Премінгер.

«Правда?».

Він подивився на її тіло. Вона лежала на спині, витягнувши руки вздовж тіла. Він швидко перекотився до неї, його рука опустилася на її груди. Вона спробувала відсунутися від нього, але він схопив її за руки, притиснув їх до землі і поцілував її в губи. За кілька хвилин, подумав він, почнеться моя відпустка. Гарна покинута єврейська дівчина в гарному покинутому єврейському готелі. Вона несамовито замотала головою. Впавши обличчям на її обличчя, він намагався своєю вагою притиснути її до підстилки. Він відчув, як її тіло дерев’яніє, руки стають негнучкими. Потім ці руки стали люто штовхати його, й він був не в змозі втримати їх по боках її тіла. Вона була дуже сильною і зрештою якимось конвульсивним рухом скинула його з себе, швидко скочила на ноги й стояла, дивлячись на нього згори. Здавалося, що вона не впевнена в собі.

«Йди геть від мене», — сказав він.

«Річарде…».

«Забирайся геть».

«Річарде, я не збиралася повертатися».

«Геть».

«Гаразд», — сказала вона спокійно й, повернувшись, пішла.

«Ось вона! — крикнув він їй навздогін. — Не чіпайте її, вона в жалобі!». В ньому здіймався гнів. «Гей, повернись, в мене є ідея! Ми влаштуємо лінчування. Хлопця повісимо на трампліні над басейном, а Бібермана — на пляжній парасольці».

Норма швидко йшла від нього в напрямку готелю. Премінгер підвівся й побіг за нею. Він простягнув руку, щоб зупинити її, але вона ухилилася, й він пролетів уперед, не вхопивши її. Відновивши рівновагу, він пішов трохи позаду неї, продовжуючи говорити. Він почував себе рознощиком, що торгується з покупцем, але вже не міг зупинитися. «Це втоплення все зіпсувало, правда? Загинула стороння людина, але в нас же тут немає сторонніх». Норма побігла. Було схоже, що вона плаче. Він біг за нею й чув її схлипи. «Давай когось звинуватимо. Рятувальника. Бібермана. Мене. Хочеш знати, що можна звинуватити? Звинувать судоми та клятий австралійський кроль[161]».

Біля готелю Премінгер зупинився. Норма зайшла в готель, а він важко опустився на сходинки й знервовано, різко заплескав у долоні. Той хлопець, той клятий хлопець, подумав він. Цей напад гніву здавався йому хворобою, яка повертається, незважаючи на лікування.

Коли світ знову заспокоївся, Премінгер усвідомив, що він не сам. У нього було відчуття, що хтось є на ґанку, ще коли він відвернувся від Норми і дав їй зайти всередину. Він озирнувся й побачив у затінку, в двадцяти футах від себе, силует чоловіка, що стояв, притулившись до боковини ґанку. У темряві Премінгер не міг роздивитися його обличчя.

«Біберман?».

Чоловік вийшов зі свого темного кутка й пішов до Премінгера. Він ішов повільно, схоже, невпевнено, й коли проходив повз вхід до готелю, потрапив у смугу світла, що косо падала з середини будівлі, нагадуючи прикріплений до неї трап.

«А, Премінгер…». Голос був низький і насмішкуватий.

«Містер Біберман», — сказав він тихо.

Чоловік залишався стояти в смузі світла. Премінгер підвівся й знервовано підійшов до нього. «Вже час лягати, — сказав він. — Я якраз ішов до себе».

«Звичайно, — сказав Біберман. — То це ваша остання ніч із нами, га, Премінгере?».

Премінгер дивився на нього. Стоячи разом із Біберманом всередині цієї смуги світла, поділеної на четвертини, він відчув, що на нього немовби нападають. «Я цього не планував», — сказав він.

«Не планували? — засміявся старий. — Дівчина вранці поїде. Що тут ще може вас втримати? Їжа?». Він знову засміявся. «Ви поїдете завтра. Але я вдячний вам, що залишилися ще на день. Це зробить мене багатієм, і я сам зможу поїхати до якогось готелю».