Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Премінгер посміхнувся, і Біберман простягнув йому пляшку. Він узяв її і, машинально обтерши шийку, відпив.
«Мабуть, я поїду», — сказав він.
«Мабуть, так».
«Мені тут не місце, — сказав Премінгер. — Я думав, що це буде така собі розвага. Але не склалося. Я не з тих, хто з цікавості вештається нетрями, не думайте. Я думав просто розважитись».
«Ну так, — сказав Біберман, — знаю я вас, хлопців. З валізами презервативів. Фу!».
«Я думав просто розважитись», — повторив Премінгер.
«Це не розвага. Взагалі», — сказав Біберман.
«Правильно».
Біберман повернувся до темного крила ґанку. Премінгер пішов за ним. «Я не хочу, щоб ви думали, нібито я їду з тих самих причин, що й решта. Я вас не звинувачую». Старий не відповів. «Справді не звинувачую», — сказав Премінгер. Він майже не бачив Бібермана у темряві. «Хлопець, який любить розважатися, мене не звинувачує…» — сказав той.
Премінгер помовчав. «Що ж, — промовив він ніяково, — на добраніч». І пішов до дверей.
«Скажіть, Премінгере, ви ж освічена людина, — раптом заговорив Біберман. — Ви справді думаєте, що вони можуть подати на мене в суд?».
Премінгер повернувся до Бібермана. «Я не розумію — як», — сказав він.
«Але ж рятувальник — хлопчик. А якщо я знав, що він хлопчик? Що йому шістнадцять років? Якщо вони це зможуть довести, хіба проти мене не порушать справу?».
«Як вони зможуть це виявити?» — ніяково спитав Премінгер.
«Ну, я їм не скажу й оголошення до “Таймс” не подаватиму, але якби вони довідалися, змогли б подати до суду?».
«Гадаю, вони можуть спробувати. Не знаю, я не юрист. Не розумію, як на вас зможуть покласти відповідальність».
«Мої пожильці змогли ж».
«Вони забудуть».
«Ах!» — сказав старий.
«Наступного року ваш готель знову буде повний людей».
«О так, напевно», — сумно сказав Біберман.
«Стривайте, це була не ваша похибка».
«Це їх допекло». Біберман говорив так тихо, що Премінгер подумав, що він розмовляє сам із собою. «Все, що вони могли зробити, — це поїхати. Дехто з жінок не міг навіть дивитися на мене. Ось чому Кетскільські гори, Маямі-Біч, Лас-Вегас і всі ці місця такі важливі. Ось чому чоловік на прізвище Біберман може написати своє ім’я на фасаді готелю й на рушниках». Премінгер не міг встежити за його думкою. «Я хочу сказати — якого біса? — сказав Біберман, раптом знову звертаючись до Премінгера. — Хіба ім’я Спінози писалося на рушниках?».
«Чому б вам не зайти всередину?» — сказав Премінгер, пропонуючи йому руку.
«Коли маленька дівчинка тоне в такому місці, де ніхто не повинен тонути, де платять чималі гроші за те, щоб усі трималися на поверхні води, це жахливо, я розумію. Ніде немає безпеки, — сказав Біберман. — Ніде. Ти йдеш на футбольний матч, і раптом як грім з ясного неба — в гучномовець викликають лікаря, потрібна термінова допомога. Й ти думаєш: тільки не в вихідний! Ти ж думаєш так? Тільки не в вихідний… Навіть у лісі, коли ти наодинці, одного дня помічаєш хворого оленя або пересохлу річку — щось таке».
«Ходімо всередину, містере Біберман», — повторив Премінгер.
«Послухайте, Премінгере. Зробіть мені ласку, га? Завтра, коли повернетесь до міста, може, зателефонуєте тим людям і розповісте їм те, що вам сказав рятувальник? Ви єдиний, хто про це знав».
Старий запалив цигарку. Премінгер дивився, як періодично спалахує її кінчик, поки той говорить. Він намагався розгледіти обличчя Бібермана, але було надто темно.
«Ви божевільний», — сказав він нарешті.
«Я відповідальний, — сказав той із сумом. — Мені просто бракує мужності».
«Ну, а я невідповідальний», — сказав Премінгер.
«Ні, Премінгере, відповідальний».
Премінгер хутко підвівся. Він пройшов через затемнене крило ґанку й раптом потрапив у навскісну смугу жовтого світла. Біберман покликав його, й він обернувся. «Премінгере, — сказав той, — я серйозно — скажіть їм, що чули, як я одного разу вихвалявся, що заощадив пару сотень баксів». Премінгер похитав головою й став обережно підніматися сходинками, побоюючись перечепитися в темряві. «Премінгере, я серйозно!» — знову гукнув Біберман.
Премінгер швидко здолав решту сходинок, забувши про небезпеку. На свій подив, він виявив, що йде в напрямку порожнього басейну. Вже не вперше він пост-фактум помічав безглуздість своїх жестів, своїх мимовільних пересувань. Ах, я таки безпутний, подумав він, визнаючи поразку. Він обернувся. В кімнаті Норми горіло світло. Біберман продовжував вигукувати його ім’я. Премінгер стояв серед пляжних парасольок на широкій темній галявині й слухав розпачливий голос старого: «Премінгере! Премінгере!». Це виглядало так, ніби він сховався, а старого відрядили його шукати. «Премінгере, я серйозно!».
Гаразд, подумав він, гаразд, чорт забирай, гаразд! Він почекає до ранку, а потім піде до Норми й вибачиться, й вони повернуться до міста разом, і він займеться пошуками роботи, і вони надалі бачитимуться, а згодом, можливо, він попросить її вийти за нього заміж.
Переклад Наталі Комарової
Брюс Джей Фрідман
(нар. 1930)
Брюс Джей Фрідман народився та зростав у Бронксі, навчався у тамтешніх середніх школах, а потім в Університеті штату Міссурі, де отримав диплом з журналістики. Протягом кількох років він забезпечував себе та свою сім’ю, працюючи редактором чоловічих журналів, а у вільний час писав свою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро», після закриття браузера.
