Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

Селеста завмерла на мить, а потім її обличчя спотворилося від роздратування. Вона різко відсмикнула краї своєї сукні, немов струшуючи з себе невидимий пил.

— Цей старий упертий... — почала вона, і її голос був схожий на шипіння змії. — Він усе твердив мені про якесь пророцтво. Що все має йти так, як задумала сама доля.

Я примружилася, намагаючись вловити кожну емоцію в її словах.

— Пророцтво? — уточнила я, відчуваючи, як усередині все напружується.

— Так! — вона майже викрикнула, її рука роздратовано зметнулася вбік, ніби вона відмахувалася від невидимого ворога. — Він казав, що тепер цей артефакт належить Іджин!

Я відчула, як у мене пересохло в роті.

— Але... тобі він не віддав карту, — сказала я обережно, намагаючись не розпалити її гнів ще сильніше.

Її очі спалахнули, як полум'я в ночі.

— Тому що він вважав, що я не заслуговую! — рявкнула Селеста, її голос рознісся лісом, змушуючи птахів у кронах дерев здригнутися і злетіти в повітря. — Я! Кровний нащадок Іджин!

Її гнів був майже відчутний, і я відчувала, як він буквально стрясає простір навколо нас. Але потім її обличчя раптом пом'якшилося, і вона зробила крок до мене.

— Але пізніше, — її голос став тихішим, майже шелестким, як вітер серед листя, — я зрозуміла. Він говорив не про мене.

— Про кого тоді? — запитала я, хоча вже знала відповідь.

Селеста подивилася мені в очі, і в її погляді я побачила те, чого не помічала раніше. Смуток. Співчуття. І, можливо, страх.

— Про тебе, — прошепотіла вона.

Ці слова вдарили мене, як грім серед ясного неба. Ліс навколо ніби став ближчим, стискаючи нас у своїх обіймах, немов хотів переконатися, що ми не втечемо від цієї істини. Я дивилася на матір, і мені здавалося, що земля піді мною тремтить.

— Із самого початку йшлося про тебе, Кліо, — додала вона. — І тепер я це знаю.

Я мовчала, не знаходячи слів, які могли б висловити все те, що я відчувала в цей момент.

— І ти впоралася, Кліо. Тепер, коли в нас є сила, ми зможемо повернути собі дім. Нам справжній дім.

На слові «дім» щось у мені надломилося. І те, як вона говорила про нас, разом... Адже я завжди про це мріяла, щоб мама нарешті була поруч...

— Ти використовувала мене, — мій голос тремтів від обурення. — Увесь цей час.

— Це неважливо, — відрізала вона, її очі спалахнули. — Ти нащадок Іджин. Ти моя донька. Тепер ми будемо разом, і ніхто нас не зупинить.

Я похитала головою, намагаючись осмислити все сказане.

— Чому ти відразу не забрала в мене карту, щоб знайти Око Дракона?

Її обличчя затьмарилося, вона стиснула губи, немов моє запитання її дратувало. Однак я вже зрозуміла. Вона б не витримала. Чорні вени, змарніле тіло — це була ціна, яку вона заплатила і продовжувала платити за використання чорної магії. Їй потрібен був уже наповнений артефакт, щоб вона могла відновити сили.

— У всього є своя ціна, — сказала вона, стримуючи роздратування. Її власна слабкість злила її. — І я готова заплатити будь-яку, щоб повернути те, що по праву наше.

І тут я згадала Рузана, Карін і Власа, які зараз ризикували своїми життями, щоб врятувати людей цього Королівства. Згадала Ауру і Насіма, які замінили мені батьків. Це була моя сім'я.

Селеста помітила моє збентеження, і подалася вперед, на її обличчі промайнула подоба турботи.

— Кліо, тепер ми будемо разом. Як сім'я. Я більше не залишу тебе. Усе, що тобі потрібно зробити — це віддати мені Око Дракона.

Її слова звучали м'яко, майже по-материнськи, але в них була отрута.

Селеста потягнулася своєю кістлявою рукою до мого обличчя, але я різко підняла руку, не дозволяючи їй доторкнутися. З моєї долоні вирвалося яскраве біле світло, немов магія, що була ув'язнена в Оці Дракона і тепер стала частиною мене, нарешті знайшла шлях на свободу. Селеста відскочила назад, її темні тіні перетворилися на щільний щит, а потім змінилися на гострі, загрозливі списи. На її обличчі промайнула гримаса болю, але вона тут же випрямилася, її погляд палахкотів гнівом.

— Я розчарована, Кліо. Ти зрадила мене... — прошипіла вона.

Моє серце стиснулося, але я швидко відповіла:

— Це ти зрадила мене. Мене та Іджин.

Селеста скипіла, її крик рознісся луною серед дерев.

— Брехня! Все, що я робила, було заради нашого королівства! Заради Іджина!

Я стиснула кулаки, відчуваючи, як магія всередині мене вирує, готова прорватися назовні. Світло і темрява зійшлися в лютій битві, їхнє зіткнення наповнило повітря гуркотом грому. Незважаючи ні на що, сили Селести були потужними, її тіні — живими, агресивними істотами. Але й я почувалася сильною, як ніколи.

Коли наші сили майже зіткнулися, нас обох відкинуло в сторони. Моя спина врізалася в стовбур дерева, яке похитнулося від тієї потужності, що виплеснулася. У вухах дзвеніло, тіло горіло від напруги.

У цей момент із темряви лісу вибіг Рузан, його обличчя було стривоженим, скоріш за все він теж відчув сильну магію. Одного погляду на мене йому вистачило, щоб вловити зміни в мені. Його погляд на мить затримався, але він швидко оцінив обстановку і кинувся до мене.

— Кліо! — його голос пробився крізь шум, і я відчула, як усередині мене оживає надія.

Селеста заричала, як поранений звір. Від її тіні відокремилися темні силуети, швидко перетворюючись на диких звірів із палаючими очима. Вони стрімко кинулися на нас.

Рузан не розгубився — його рука зметнулася, і з землі піднялися масивні кам'яні стовпи, але тіні одним рухом рознесли їх на пил.

Я схопилася на ноги, не думаючи ні про що, крім того, щоб ми опинилися в безпеці. Щоб ми опинилися вдома. Я кинулася до Рузана, і відчула, як магія всередині мене заворушилася, немов відгукнувшись на мої бажання. Коли наші руки стикнулися, світло засліпило нас.

Світ поринув у темряву.

***