Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Міхаель не сказав більше ні слова. Не відпускаючи руки дружини, розвернувся і повів її назад до багаття.

Герд полегшено зітхнув. Він добре бачив, скільки палаючих очей стежили за ними з темряви лісу. Першу проблему вдалося вирішити. Своїх родичів він ще зможе заспокоїти.

Йдучи слідом за Повелителем і його дружиною, ледве стримував себе, щоб не вчепитися Темному в горло й не відібрати таку бажану здобич.

«Ще не час! — вгамовував себе подумки. — Ще трохи, і ця кішечка буде моєю!»

Коли Міхаель з Вікою повернулися до святкового вогнища, їх супроводжували цікаві, ревниві та злісні погляди. Жінки племені випромінювали ледь стримувану ворожість, яку стримував хіба що сам ельф, що сидів поряд із суперницею. Чоловіки ж із зусиллям відводили погляди, намагаючись бодай якось зосередитися на власних жінках.

Свято поступово відновилося. Але Міхаель не випускав дружину з поля зору й танцювати їй більше не дозволяв.

«Уф! — нарешті трохи отямилася Віка. — Ну і наробила я справ! Хто ж знав, що ці вовки такі легкозаймисті? Я ж тільки свого завести хотіла… А ненароком — і всіх інших…»

Повернувшись на своє місце, вона сиділа тихо, як мишка. Але це не рятувало від спопеляючих поглядів. Ще й ця злощасна сукня — приталена, з широким розрізом, що, здавалося, з кожним днем ставав усе більшим, — лише підігрівала інтерес.

«Годі! Більше не п’ю!» — урочисто пообіцяла собі й заходилася активно закушувати.

Кілька разів її ще намагалися витягнути на танець, але ельф раз по раз розганяв залицяльників поглядом, що не терпів заперечень.

На цьому пригоди могли б і завершитися. Але ні — не судилося.

Раптом щось завирувало поруч із Темним, мов буря, що налетіла зненацька. Віка не відразу зрозуміла, що сталося. А коли розгледіла причину метушні — її немов облили холодною водою.

На галявину, немов вітром гнана, влетіла сама наложниця Повелителя. Без жодних попереджень вона кинулась до нього, миттю обвивши шию і повиснувши на ньому, наче плющ.

«Звідки вона тут узялася?» — спантеличено стиснулась Віка.

І ніби у відповідь її думкам, Міхаель здивовано запитав:

— Жеолі? Що ти тут робиш? Як ти нас знайшла?

— Ах, запустила пошукове закляття! — відмахнулася вона, продовжуючи чіплятись до нього, притискаючись тілом. — Я так скучила…

Проспівала вона з таким млосним тоном, що в Віки закипіла кров.

«А мені, значить, і потанцювати не можна?!» — розлючено блиснула очима дівчина.

— Пані Жеолі! — навколо одразу зібралися перевертні. — Давно вас не бачили! Як поживаєте?

Питання сипались одне за одним, а вухатий навіть не намагався відсторонити нав’язливу коханку. Стояв, мов дерев’яний.

Про Віку в одну мить усі забули. Їй було байдуже до чужої уваги — вона чекала лише одного: коли ж Міхаель нарешті відірве від себе цю липучу істоту й бодай гляне на неї.

Але час минав, а він усе мовчав.

Зазнавши гострого уколу ревнощів, Віка схопила глечик із вином і зробила добрий ковток. Потім іще один. Але сцена перед очима залишалась незмінною.

Розлютившись остаточно, вона гримнула глечиком об землю й, не оглядаючись, рушила в напрямку лісу.

Вона не помітила, що за нею пильно стежать кілька пар очей. Щойно Віка відійшла від багаття в темряву, один із чоловіків, що до того весело сміявся разом із натовпом, відокремився й рушив за нею.

Вікторія йшла швидко, зі злості штурхаючи все, що траплялося під ноги.

— Бабій! Негідник! Тупоголовий вухань! — бурчала вона, відкидаючи ногою високу траву, яка пружинила під ударами, розлітаючись росою на всі боки.

У темряві лісу довелося зупинитися, чекаючи, поки очі звикнуть до сутінків, де дерева, мов тіні, насувались із усіх боків. У цю мить її наздогнав Герд.

— Куди це ви прямуєте? — м’яко протягнув перевертень, стаючи на її шляху.

— Треба провітритися! — сердито відповіла дівчина. — Перебрала трохи вина.

— Не переймайтесь, те вино легке. Скоро вам полегшає, — заспокійливо сказав він, а потім додав лагідно: — Та все ж вам краще не ходити самій. У нашому лісі небезпечно.

— Чому це? — здивувалася Віка, продовжуючи йти. — Ви ж вовки-перевертні. Які такі звірі тут можуть бути сильніші за вас?

— Ви маєте рацію, — посміхнувся Герд. — Ми тут найсильніші. Але така розумна дівчина має зрозуміти, що у зграї є різні вовки…

Віка зупинилася й поглянула йому просто в очі. Її погляд був холодний і прямий, мов лезо.

— Не подумайте, що я вас лякаю, — поспішив додати той. — Просто… буде краще, якщо я вас проведу.

Її погляд вплинув на нього сильніше, ніж будь-які слова. Його тіло охопила хвиля жару, пальці сіпнулися. Усе його єство кричало: «Це — моя!» Невже ватажок вовків знайшов свою пару? І нею виявилась кішка, яка належала Темному Володарю?

«А чи належить вона йому?» — із гіркою іронією подумав перевертень.

Судячи з усього, що він бачив на галявині, Володар не надто піклується про свою дружину. Жеолі, його давня коханка, мала значно більшу вагу.

Організовуючи зустріч Міхаеля з нею, Герд не чекав такого результату. Він лише хотів відвернути увагу ельфа, щоб без зайвого шуму забрати собі красуню. Але все склалося навіть краще — дівчина сама пішла, зболена й розгублена.

— Добре, проведіть, — змилосердилась Віка і, навіть не зупиняючись, зайшла глибше в ліс.

— Я розумію вашу тугу, — заговорив Герд тихо, майже зі співчуттям. — Ваш чоловік, здається, зовсім вами не цікавиться. Що ж дивного — пані Жеолі давно поряд з ним. Вони разом вже багато років. З усіх походів він повертався саме до неї…

— Багато років? — повторила дівчина тремтячим голосом, що став іще сумнішим. Серце стиснулося від болю.

Вона й подумати не могла, що шкідливий вухатий настільки став їй дорогим.

«Я закохалась? — здригнулася Віка від раптового здогаду. — Ні, цього не може бути! Мені ж ніколи не подобались ці самовпевнені красені!»