Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Кажу оце собі й не вірю. Щось засіло у серці скабкою, не дає спокою, так і вимагає — перевір, перевір! Потім згадую, що на базарі один рубач казав, що наче бачив учора в небі зірку. З села їхав, де купив трьох кабанчиків. Вже темно було, коли побачив її — велику і при землі. Незвичайна вона якась, величезна, з ліхтариками. Рубач тепер казав, що то знак був, що жиди дитину вкрали. А оце зараз зметикував я, що рубач той теж біля Святошинських дач їхав!

А оце вже цікаво. Вийшов я з шинку, зупинив візника і поїхав до лісу за тими дачами. На місці розплатився і пішов нишпорити. Оце аби хто побачив, то подумав би, що напився Іван Підіпригора і вештається лісом, ніби причинний. А я наче хорт — відчув, відчув слід! Ото нехай і кажуть, що філеру головне ноги, а я скажу, що філеру головне — чуйка! Без чуйки ніякі ноги не допоможуть. Бо ось клієнт твій забіг у будинок, а з нього два виходи. До чорного бігти чи біля парадного чекати? Відчути треба того, кого переслідуєш, тоді нікуди він не подінеться. Ось і тут я відчув, що взяв слід. Бігав, бігав, усю пику об гілля обдер, коли вибіг на галявину.

А посеред неї диво якесь. Наче залізне, виблискує у променях сонця, стоїть на ніжках, як самовар, тільки ж велике таке одоробло, може, як трамвай у довжину, приплюснуто, наче дзиґа чи ото миски полив’яні одна на одну догори дриґом покладені. І ні вікон у ньому, ні дверей. Що ж це ще таке? Постояв я в кущах, потім вийшов, підійшов. Як є диво, нічого подібного в житті не бачив. Присів, бачу, під махиною цією вся трава випалена Ну точно, ніби самовар велетенський, тільки хто ж із нього чай п’є? Коли бачу, а в траві, поруч, кораблик лежить. Яким діти бавляться. Тут як вдарило мене! Бо ж дитина Гусятинського, коли йшла у двір гуляти, то мати їй кораблика дала Ось так!

Ох як серце в мене закалатало! Ледь не вистрибнуло. Я до кораблика підскочив, схопив, роздивляюся його, коли в самоварі тому щось як заторохтить. Палка вилізла якась, а з неї промінь, тоненький такий, червоний, світити почав. Забігав по землі, а потім на мене перейшов. І так піднімається. Відчуття — наче гадюка по тобі повзе. Так і хотілося стрибнути вбік і тікати. Але ж знаю я, що людина — істота дурна, завжди їй хочеться не те, що треба То не стрибав, а став і стою, наче кам’яний. Навіть дихати припинив. Ані руш. А промінь ото знай по мені бігає, наче вивчає. Потім на лобі зупинився. З хвилину ото там промінь стояв, відчував я його тепло. Мені вже паморочитися почало без повітря. Коли чую, поруч шелестить щось. Мабуть, і промінь почув, зліз із мене, убік пішов. Дивлюся, а то їжак на галявину вибіг. Носом крутить, вивчає, чи немає чого поїсти. Тут на нього промінь. А їжак же істота нерозумна, не зауважив променя, далі побіг. До самовара цього. І тут промінь, наче ото батіг, як вигнеться та вдарить! І їжак від удару, що перестиглий огірок, розлетівся на друзки! Був їжак і немає їжака! Ось так!

Промінь ще понишпорив трохи, а потім згас. Я ще постояв, а потім хамелю-хамелю, позадкував і геть від того самовара до лісу. Спитаєте, як здогадався, що небезпечний промінь і кам’яніти під ним треба? Та кажу ж — чуйка! Без чуйки філеру — як муляру без рук. Сказало серце стояти, я й стояв, тим тільки і врятувався.

Вибіг з лісу, почимчикував до міста Коли наганяє мене візник. Місцевим виявився. Плигнув я до нього, їдемо. Питає мене про погром, чи буде.

— Тобі яка різниця? — дивуюся я.

— Та як же! Як буде, так я до міста поїду! Жиди — багаті, може, щось і собі у них прихоплю.

— Кулю хіба що. Думаєш, жиди просто так віддадуть майно? Відбиватися будуть.

— Та все одно цікаво, — каже візник.

— Слухай, а ти ж тут часто їздиш, біля лісу?

— Та щодня.

— А чи вогнів у небі не бачив останнім часом?

— Вогнів не було, але вчора двох таких дивних пасажирів віз, що борони Боже.

— І чим дивні?

— Та всім! По-перше, іноземці, бо балакають наче по-нашому, але не так якось.

— Акцент інший?

— Що?

— Акцент. Та Бог з ним, де тобі це знати. Що ще?

— Двоє їх, пики такі, наче сокирою вирубані. Носаті, щокаті. Кінь, як їх побачив, так аж на задні ноги присів. А в мене ж кінь сміливий. Так, Гнідко? Сміливий! І вовків бачив, і ведмедя колись на ярмарку не злякався! А то іржати почав, тремтить весь, наче я не двох пасажирів беру, а тічку вовків. А потім ті двоє як сіли, ледь візок мій не розвалили, отакі важкі виявилися! Наче залізні!

— Мо’ в них багаж який був?

— Багаж був. Ящик такий плетений, але зовсім легкий. Принаймні вони його легко піднімали. Я хотів допомогти, так не допустили. І все туди чимось порскали, у ящик той, наче дікалоном якимось.

— І куди їхали?

— Та до Святошинських дач. Довіз їх, вони пішли попід лісом, а я додому. Тут я в селі живу, неподалік. А оце сьогодні зранку їхав, а вони до міста йшли. З тим самим ящиком Підвіз їх. Платять вони добре.

— То кажеш, що іноземці?

— Ага.

— А може, жиди?

— Ні, точно не жиди. Мабуть, німці — балакають якось різко. Залізом віддає. Оце їду до міста їх забирати. Домовилися, що о сьомій.

— Їх?

— Ага І завдаток дали, щоб точно приїхав. Їм ходити якось важко.

— Важко?

— Ну. Скриплять вони, як ото пружина стара.

Замислився я. Оці двоє іноземців із ящиком, вогні в небі, залізна бандура в лісі і кораблик дитячий. Наче й далеке все одне від одного, але ж якось пов’язане! Чую, що так! Вже у Київ в’їхали, коли зрозумів я! Що ті двоє, вони ж дитину і вкрали! Запхали у ящик