Читати книгу - "Джерело"

— Знаєш, Еллсворте, думаю, людина, яка це спроектувала, повинна накласти на себе руки. Людина, яка спромоглася створити таку красу, не повинна дозволити це збудувати. Вона не повинна хотіти, щоб ця краса існувала. Але цей чоловік дозволить звести цей будинок, щоб жінки могли розвішувати пелюшки на його терасах, щоб чоловіки могли плювати в ньому на сходи і малювати брудні картинки на стінах. Він віддає його їм і стає частиною них, частиною всього. Він не повинен дозволяти людям, схожим на тебе, дивитися на цей будинок, говорити про нього. Він сплюндрує свою працю першим же словом, що ти про неї скажеш. Він стане гіршим за тебе: ти вчиниш лише маленьку непристойність, а він — блюзнірство. Людина, яка знає, як створити таке, не повинна жити.

— Збираєшся написати про це статтю? — запитав він.

— Ні. Так я повторила би його злочин.

— А поговорити про це зі мною?

Вона глянула на нього. Він приємно всміхався.

— Так, звісно, — сказала вона, — це ж також частина цього злочину.

— Домінік, повечеряймо якось разом, — запропонував він. — Ти ніколи не даєш мені часу надивитися на себе.

На судовому засіданні щодо нападу на Еллсворта Тухі, Стівен Меллорі відмовився називати свої мотиви. Він не зробив жодної заяви. Здавалося, що йому байдуже до вироку. Але Еллсворт Тухі спричинив маленьку сенсацію, добровільно виступивши на захист Меллорі. Він попросив суддю про поблажливість; пояснив, що не має жодного бажання бачити, як буде зруйновано майбутнє та кар’єру Меллорі. Всі в залі суду розчулилися — за винятком Меллорі. Стівен Меллорі слухав і дивився так, наче терпів особливо жорстокі тортури. Суддя засудив його на два роки ув’язнення і відтермінував виконання вироку.

Надзвичайне благородство Тухі жваво обговорювали. Тухі відхиляв усі похвали, весело і скромно. «Мої друзі, — зауважив він, і цю репліку процитували всі газети, — я відмовляюся ставати співучасником фабрики мучеників».

На першому зібранні майбутньої організації молодих архітекторів Кітінґ дійшов висновку, що Тухі наділений чудовим хистом добирати людей, які пасують одне одному. В атмосфері навколо вісімнадцятьох присутніх було щось, чого він не міг визначити, але що давало йому відчуття комфорту і безпеки, що він її не відчував на самоті чи під час будь-яких

інших зборів; і почасти цей комфорт виникав зі знання, що решта присутніх почуваються аналогічно з тієї ж незбагненної причини. Це було відчуття братерства, але не якогось освяченого шляхетного братерства; і це напевне був комфорт, що його відчував кожен із них, — без жодної необхідності бути святим чи шляхетним.

Якби не ця спорідненість, Кітінґа розчарувало би це зібрання. Серед вісімнадцятьох присутніх у вітальні Тухі ніхто не був видатним архітектором, окрім нього самого і Ґордона Прескотта — вбраний у бежевий светр із високим коміром, він поводився трохи зверхньо, хоча й з ентузіазмом. Кітінґ ніколи не чув решти імен. Більшість були початківцями: молоді, бідно вбрані та войовничі. Декотрі були простими креслярами. Була одна жінка-архітектор, яка зводила невеличкі приватні будинки переважно для заможних удів; вона поводилася агресивно, щільно стискала вуста і носила квітку петунії у волоссі. Був там іще хлопчик із чистими наївними очима, нікому не відомий підрядник із грубим невиразним обличчям, висока сухорлява жінка, яка працювала декоратором інтер'єрів, і ще одна жінка, яка не мала конкретного фаху.

Кітінґ не міг второпати, які саме цілі стояли перед групою, хоча розмовляли всі дуже багато. Жодна розмова не була конкретна, проте всі з них, здавалося, мають той самий підтекст.

Присутні багато розводилися про несправедливість, нечесність, нещадність суспільства до молоді та вимагали в майбутньому, по закінченні коледжу, для кожного гарантованих замовлень. Жінка-архітектор вигукувала короткі репліки про беззаконня багатіїв. Підрядник гаркав, що це суворий світ і що «дружбани мають допомагати одне одному». Хлопчик із невинними очима заявив, що «ми можемо зробити стільки хорошого…». У його голосі лунали нотки відчайдушної щирості, якоїсь недоречної і бентежної. Ґордон Прескотт виголосив, що Гільдія архітекторів Америки стала збіговиськом викопних істот, які не мають жодного уявлення про соціальну відповідальність, й у більшості з них — ані краплини мужності в крові, і що в будь-якому разі настав час вигнати їх копняками. Жінка без конкретного фаху заговорила про ідеали та переконання, хоча ніхто не второпав, які саме.

Пітера Кітінґа одноголосно обрали головою. Ґордона Прескотта обрали заступником голови і скарбником. Тухі відхилив усі запропоновані йому посади. Він виголосив, що діятиме лише як неофіційний радник. Вирішили, що організація називатиметься «Рада американських будівельників», а членство в ній не обмежуватиметься лише архітекторами, а буде відкрите для «суміжних професій» і для «будь-кого, хто всім серцем цікавиться видатною професією архітектора».

Потім виступив Тухі. Він говорив досить довго, стоячи, Тухі спирався на стіл стиснутим кулаком. Його неймовірний голос лунав м’яко і переконливо. Він наповнював кімнату, але слухачам здавалося, що він міг наповнити й римський амфітеатр; було щось тонко улесливе в цьому усвідомленні, у звуках могутнього голосу, стишуваного заради них.

— …отже, друзі мої, архітекторам бракує розуміння соціальної важливості своєї професії. Відсутність цього розуміння зумовлено двома чинниками: антисоціальною природою нашого суспільства і притаманною вам скромністю. Ви звикли думати про себе як про людей, які не мають вищої мети, крім заробітку і насущних життєвих потреб. Хіба не пора, друзі мої, зупинитися і переглянути ваше суспільне становище? З усіх професій саме ваша — найважливіша, не за кількістю грошей, що ви їх можете заробити, не за ступенем мистецького таланту, що здатні його проявити, а за служінням людським спільнотам. Ви ті, хто забезпечує прихисток людству. Пам’ятайте про це, а потім погляньте на наші міста, на наші нетрі, щоб усвідомити, яке титанічне завдання стоїть перед вами. Але щоб відповісти на цей виклик, ви повинні озброїтися широким баченням себе і своєї праці. Ви не найняті лакеї багатіїв. Ви — хрестоносці на захисті незаможних та беззахисних. Нехай нас судять не за тим, хто ми є, а за тим, кому ми служимо. Об’єднаймося цим духом. Будьмо вірні — в усіх розуміннях — цій новій, ширшій, вищій перспективі. Зорганізуймося — гаразд, друзі мої, чи не повинен я так сказати — навколо шляхетної мрії?

Кітінґ жадібно слухав. Він завжди вважав себе лише годувальником, що горбиться, заробляючи хліб насущний, в обраній професії, тому що цього захотіла мати. Приємно було усвідомити, що він значно вищий за це; що його щоденна праця має високе значення. Це було приємно і запаморочливо. Він знав, що решта в кімнаті відчувають те саме.

— …і коли наша суспільна система