Читати книгу - "Щиголь"

— Якусь дурню верзуть, — сказав він. — Вони п’яні.

Ми обидва сиділи й дослухалися. Борис слухав уважніше, ніж я.

— Хто ж це з ним прийшов? — запитав я.

— Якась хвойда. — Він іще дослухався, зсунувши брови, його профіль здавався гострим у місячному світлі, а тоді знову ліг. — Їх двоє.

Я також ліг і подивився на свій айпод. Була третя сімнадцять ранку.

— Блядство! — простогнав Борис, почухавши собі живіт. — Ну чому вони не заткнуться?

— Мені хочеться пити, — сказав я після боязкої паузи.

Він пирхнув.

— Ха! Тобі не варт тепер туди ходити, повір мені.

— Що вони там роблять? — запитав я.

Одна з жінок щойно дико заверещала — був то сміх чи переляк, я не міг збагнути.

Ми лежали там, нерухомі, як дошки, дивлячись на стелю, дослухаючись до зловісного тріскоту і глухих ударів.

— Це українки? — запитав я через мить.

Хоч я не зрозумів жодного слова з їхньої балачки, я досить спілкувався з Борисом, щоб навчитися відрізняти інтонації розмовної української мови від російської.

— П’ять балів, Поттере. Припали мені сигарету.

Ми передавали один одному сигарету в темряві, аж поки десь гримнули інші двері й голоси стихли. Нарешті Борис видихнув останній дим і перекотився, щоб устромити недопалок у переповнену попільничку, яка стояла біля ліжка.

— Добраніч, — прошепотів він.

— Добраніч.

Він заснув майже миттєво — я це відчув із його дихання, — а я не спав довго, у горлі мені дряпало, а в голові паморочилося від сигарети. Як я потрапив у це дивне нове життя, де п’яні чужоземці кричать навколо мене вночі, а мій одяг брудний і ніхто мене не любить? Борис, ні про що не здогадуючись, хропів біля мене. Перед самим світанком, коли я нарешті заснув, мені наснилася мати: вона сиділа навпроти мене в потязі шостого маршруту, злегка розгойдуючись, її обличчя було спокійним у миготливому штучному світлі.

«Що ти тут робиш? — запитала вона. — Повертайся додому. Негайно! Я чекаю тебе в нашому помешканні». Проте голос був не зовсім такий, як у неї, і коли я придивився уважніше, то побачив, що це не вона, а хтось, хто лише вдає її. І, видихнувши повітря, я раптово прокинувся.

XVI

Борисів батько був таємничою постаттю. Борис пояснював це так: він тижнями стовбичив зі своєю командою невідомо де, на тій шахті, де здійснювалася робота.

— Він ніколи не миється, — осудливо зауважив Борис, — й ніколи не просихає.

Його роздовбаний короткохвильовий радіоприймач стояв на кухні («Ще з ери Брежнєва, — сказав Борис. — Він ніколи не викине його на смітник»), йому також належали російськомовні газети та «USA Today», які я іноді там знаходив. Якось я зайшов до однієї з ванних кімнат у Борисовому домі (досить бридких — там не було ані завіски на душі, ані сидіння на унітазі на горішньому поверсі і так само внизу, а ванна поросла чимось чорним), і мене перелякав один із костюмів його батька, наскрізь промоклий і смердючий, що звисав, наче тіло мерця, з поперечини в душі: подертий, пом’ятий, пошитий із коричневої шерстяної тканини кольору видертого з землі коріння, він скапував на підлогу воду, як якийсь голем зі Старого Світу, що дихає вологою, або як одяг утопленика, який потрапив у поліційну сіть.

— Що ти там забув? — запитав Борис, коли я звідти вийшов.

— Твій батько сам пере свої костюми? Прямо в умивальнику?

Борис, прихилившись до одвірка й гризучи ніготь на великому пальці, ухильно стенув плечима.

— Ти жартуєш? — сказав я, а що він не перестав дивитися на мене, то запитав: — Хіба в Росії немає хімчисток?

— Він має безліч найшикарніших речей, — прогарчав Борис, не виймаючи з рота великого пальця. — Годинник «Ролекс». Черевики «Ферраґамо». Він завжди може почистити свій костюм, якщо схоче.

— Зрозуміло, — сказав я і змінив тему.

Минуло кілька тижнів, протягом яких я взагалі не думав про Борисового батька. Але потім настав день, коли Борис прослизнув на урок підвищеного рівня англійської мови з густо-червоним синцем під оком.

— Мені влучили в обличчя футбольним м’ячем, — сказав він веселим голосом, коли місіс Спір (Спірсецька, як він її називав) підозріло запитала в нього, що сталося.

Я знав, що це брехня. Дивлячись на нього через прохід між партами, поки ми в класі мляво обговорювали творчість Ралфа Волдо Емерсона, я міркував, як він примудрився отримати синець під оком після того, як я лишив його попереднього вечора й пішов дому, щоб вигуляти Поппера, — Ксандра так часто залишала його прив’язаним надворі, що я відчував свою відповідальність перед ним.

— Що ти там накоїв? — запитав я, коли ми зустрілися з ним після уроку.

— Ти про що?

— Як ти це одержав?

Він спохмурнів.

— Ет, облиш, — сказав він, відштовхнувши мене плечем.

— Ти був п’яний?

— Мій батько прийшов додому, — сказав він і, коли я нічого не відповів, продовжив: — Чого тобі треба ще, Поттере? Що ти подумав?

— Господи Ісусе, за що він тебе?

Він знизав плечима.

— Добре, що ти пішов, — сказав він, потерши непідбите око. — Я не міг повірити, що то він. Я спав на канапі внизу. Спочатку мені здалося, що прийшов ти.

— А що сталося?

— Ет, — сказав Борис, екстравагантно зітхнувши; він курив, коли йшов до школи, я це відчув з його дихання. — Він побачив пляшки з-під пива на підлозі.

— Він ударив тебе за те, що ти випивав?

— Він ударив мене тому, що сам був п’яний як чіп. Я навіть не певен, що він бачив, кого б’є. Коли сьогодні вранці він побачив моє обличчя, то заплакав і попросив пробачення. Хай там як, а його тепер довго не буде.

— Чому?

— Він сказав, що в нього багато справ. Він не повернеться додому раніше ніж через три тижні. Шахта розташована недалеко від того місця, де стоїть державний бордель.

— Державних борделів не існує, — сказав я (і відразу засумнівався).

А що, як вони існують?

— Ну, ти зрозумів, про що я кажу. Але для мене ця історія закінчилася не так і погано. Він залишив мені гроші.

— Скільки?

— Чотири тисячі.

— Ти жартуєш.

— Ні-ні, — він ляснув себе по лобі, — я міркую рублями, пробач. Близько двохсот доларів. Треба було просити більше, але я не наважився.

Ми розійшлися: мені треба було на алгебру, а Борисові — на політичний лад Америки, справжнє для нього прокляття. То був необхідний курс — легкий навіть для розслаблених стандартів нашої школи, але намагання навчити Бориса розуміти Білль про права, а також різницю між конституційно закріпленими і неписаними повноваженнями Конгресу Сполучених Штатів нагадало мені