Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сага про Єсту Берлінга 📚 - Українською

Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

303
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сага про Єсту Берлінга" автора Сельма Лагерлеф. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 114
Перейти на сторінку:
Ясне Сонечко», — думає вона.

Відразу по тому Адріан заходить до її кімнати.

— Ой Адріане, ти аж сюди зайшов? — Мар’яна злякано озирається на розкидані валізи й скрині.

Він зразу засоромився, збентеживсь і, затинаючись, вибачився.

— А я саме пишу тобі листа, — каже Мар’яна. — На, можеш тут його й прочитати.

Адріан бере листа, а дівчина не зводить з нього погляду, чекає, що зараз його обличчя засяє з радощів.

Та він, прочитавши кілька рядків, червоніє мов рак, кидає листа додолу, топче його ногами і з серцем лається.

Мар’яна холоне. Кохання для неї не новина, але вона не може збагнути цього недосвідченого хлопчиська, цю велику дитину.

— Любий Адріане! — каже вона. — Що це за комедію ти граєш? Іди сюди й признавайся!

Він підійшов і мало не задушив Мар’яну в обіймах. Бідний хлопчисько, як він намучився й натужився!

За хвилю Мар’яна виглянула у вікно. В садку й далі походжали пані Густава з своїм чоловіком і розмовляли про квітки та про пташок, а в кімнаті вони теревенили про кохання. «Життя обом нам показало свою тверду руку, — думала Мар’яна й сумно всміхалася. — А тепер хоче втішити мас, давши кожній на забавку по великій дитині».

А все ж добре бути коханою. Як приємно слухати його шепіт! Адріан казав, що вона зачарувала його, що він соромиться своєї першої з нею розмови. Тоді він не знав, яку вона має силу. О, нема такого чоловіка, що, побувши біля неї, не закохався б, але вона відстрашила його, на нього напала якась дивна несміливість.

То не було щастя, не було й нещастя, але вона спробує жити з цим чоловіком.

Мар’яна почала розуміти себе саму й згадувала слова давньої пісні про горлицю, птаха туги, що ніколи не п’є чистої води, а спершу неодмінно скаламутить її лапкою, бо брудна вода більше личить її смуткові. Так само й Мар’яна не повинна була нити з чистої, опроміненої щастям криниці життя. Її натурі більше пасувала втіха, скаламучена смутком і тугою.

Розділ двадцять восьмий

СМЕРТЬ-ВИЗВОЛИТЕЛЬКА

Моя бліда посестра, смерть-визволителька, прийшла до оселі капітана Угли білої серпневої ночі. Але не зважилась відразу зайти в той гостинний дім, бо мало є таких, що її люблять.

Моя бліда посестра, смерть-визволителька, має мужнє серце. Вона любить літати на розпечених гарматних кулях. Або покладе собі на потилицю шипучу гранату й регоче, як та розривається на дрібні скалки. Вона танцює з примарами на цвинтарях, не боїться заходити до лікарень, де лежать хворі на чуму, але тремтить перед порогом чесного і ворітьми доброго. Бо дуже не любить сліз. Хоче, щоб її вітали тихою радістю, адже вона визволяє дух з кайданів болю, помагає йому струсити з себе ваготу земного пороху й спізнати вільного, чудового життя у всесвіті.

Смерть прошмигнула до старого гаю за будинком, де ще й нині густі білокорі берези тиснуться, щоб виграти якнайбільше світла для свого рідколистого гілля. В гаю, що тоді був молодий і повний прохолодної зелені, моя бліда посесґра ховалася за дня, а як наставав вечір, стояла на узліссі, біла, бліда, і її гостра коса блищала в місячному світлі.

О Еросе, це ж ти той бог, що найчастіше володієш гаями. Старі люди оповідали, як закохані пари шукали собі колись у ньому затишку. Навіть тепер, коли я їду повз Бергу, нарікаючи на стомливі пагорби й дражливу пилюку, то радію тому гаєві з поріділими білими стовбурами, що променіють спогадами про молоде, прекрасне кохання.

Але тоді там стояла смерть, і нічні тварини її бачили. Щовечора мешканці Берги чули, як дзявкала лисиця, віщуючи її прихід. Гадюка приповзла стежкою аж до самої хати. Вона не вміла говорити, проте люди збагнули, що то вістунка могутньої володарки. А на яблуні під вікном господині кричав сич — адже все живе, чує смерть і тремтить перед нею.

Якась суддя з Мункерюда та його дружина поверталися з гостини від пробста з Бру о другій годині ночі й помітили світло в капітановій вітальні. Вони добре бачили жовте полум’я над білою свічкою й оповідали, як їх здивувало, що комусь заманулося світити літньої ночі, коли й так було видно.

Веселі дівчата з Борги сміялися й казали, що їм, певне, щось привиділося, бо лойові свічки в них скінчилися ще в березні. Капітан також присягався, що у вітальні давно ніхто не ночував, але його дружина блідла, бо біла свічка та ясне полум’я звичайно привиджується тоді, як до когось із родини має завітати смерть-визволителька.

Невдовзі по тому, сонячного серпневого дня, повернувся додому з землемірних робіт у північних лісах Фердінанд — змарнілий, хворий на невиліковні сухоти. Тільки-но капітаниха глянула на нього, то відразу збагнула, що він має вмерти.

Отака доля чекала їхнього доброго сина, що ніколи не завдав їм прикрощів. Він мав покинути життя, повне радощів і щастя, покинути вродливу, кохану наречену, що чекала на нього, і багаті маєтки, гучні гамарні, що мали стати його власністю.

Врешті, перечекавши до відміни місяця, моя бліда посестра набралася сміливості і вночі підійшла до будинку. Вона знала, як весело тут зустрічали голод і злигодні, то чому б їм не зустріти весело і її?

Смерть повільно ступала піщаною стежкою, кидаючи темну тінь на моріжок, де в місячному світлі блищали крапельки роси. Ішла не як веселий косар із закосиченим капелюхом, що веде за стан дівчину, а похилена, мов виснажений хворий, сховавши косу в згортках плаща, і навколо неї літали сичі та кажани.

Капітаниха не слала тієї ночі. Почувши стукіт у вікно, вона підвелася на ліжку й спитала:

— Хто там?

І старі люди оповідають, ніби смерть відповіла:

— Це я, смерть.

Тоді капітаниха встала, відчинила вікно, але не побачила в місячному світлі-смерті, тільки сичів і кажанів.

— Заходь, посестро й визволителько, — півголосом запросила вона. — Чого ти так довго барилася? Я чекала на тебе й кликала тебе. Заходь і визволи мого сина.

Смерть прошмигнула до хати, радісна, як нещасний, позбавлений трону король, що йому на старість повернено корону, весела, мов дитина, що її кличуть гратися.

А другого дня капітаниха сіла біля ліжка хворого сина й почала йому оповідати про радість визволених душ і про їхнє блаженне життя на тому світі.

— Вони працюють, — казала вона, — творять. Вони митці та ще й які, сину мій! Ким ти станеш, як опинишся між ними? Скульптором без різця, що створює троянди й лілеї, чи майстром вечірніх барв? І коли в осяйній заграві сідатиме

1 ... 87 88 89 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сага про Єсту Берлінга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сага про Єсту Берлінга"