Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

Тієї ночі Ота спав дуже неспокійно. Його кидало то в жар, то в холод, і він не знав, чи на нього ще діє гашиш, чи, може, це від хвилювання. Заснув тільки над ранок. Йому снилося, що він лізе на тополю в рідному дворі, на ту, що вища, і хитається під вітром. А коли прокинувся, побачив, що затис у спітнілих долонях ріжок подушки й тримається за нього так, наче це гілка тополі…

Ранок був свіжий і напрочуд тихий. Сі Омар і досі не повернувся. Він поїхав кудись легковою машиною. Вантажним автомобілем Ота теж не міг скористатися, бо автомобіль стояв у дворі, повний ящиків і мішків, і Мустафа мав перед десятою їхати до ель-Бадіра, на жаль, у протилежному напрямку. Але Мустафа сказав, що коли сіді Базіль бажає, то він одвезе його до Тіфніта, раз Сі Омара нема дома. Потім поїде до ель-Бадіра через Тізрам, щоб не повертатися повз фабрику і не наткнутися десь на шефа; часу в нього вистачить.

Виїхали вони після дев'ятої й дорогою говорили про деталі мотора.

Доїхавши до Тіфніта, попрощалися, помахали один одному рукою, і Ота пішов з валізкою до кафе. Замовив м'ятного чаю. До десятої було ще більше як п'ятнадцять хвилин. Пан Лукас, можливо, вирішив не поспішати, а м'ятний чай така чудова річ. Кращий за алкоголь, бо після нього прояснюється в голові. Кращий він і за лимонад, бо від нього так не пітнієш і не вип'єш так багато за один раз.

Ота помаленьку сьорбав і стежив за перехожими. Площею пройшла закутана жінка, вся біла, наче привид. У синє небо вп'явся шпиль мінарета, теж білий, довкола його вершечка кружляли голуби, і деякі теж були білі. Навколо був гарний білий світ. Потім з'явився якийсь хлопчик у сорочці, ведучи на мотузці віслюка й лупцюючи його палицею. Віслюк раптом наче сказився, а може, сполошився й помчав уперед тигрячими стрибками. Хлопець упав, але мотузку не пускав, й віслюк хвилину тяг його за собою, мов якір… Нарешті віслюк став і озирнувся, щулячи вуха. Хлопець лежав і плакав. Тоді віслюк повернувся й почав його обнюхувати… Хлопець обняв віслюка за шию, пестив його, а тварина лизала йому руки, і це схоже було на картину під назвою «Любімо своїх чотириногих друзів і помічників».

Ота сміявся, він на хвилину забув про гашиш і взагалі про всі неподобства, які були, є та будуть на світі. Потім хлопець з віслюком пішов, площа спорожніла. Ота неспокійно засовався на стільці. Годинника у нього не було, він не знав точно, котра година, але думав, що, певно, скоро буде пів на одинадцяту, і пильно дивився в тому напрямку, звідки недавно приїхав сам і звідки має приїхати пан Лукас. Через те він спершу не помітив двох жандармів, які підійшли до нього з-за аркад. Один був європеєць, другий тубілець.

— Добрий день, — сказав європеєць. — Пред'явіть, будь ласка, документи.

Ота здригнувся… Але відразу ж заспокоївся й витяг закордонний паспорт.

— Пан Патрідіс? — запитав європеєць, наче це не було чорним по білому написано в документі або він не вірив власним очам.

— Так, Васіліс Патрідіс.

— Що у вас у валізці?

Оті потьмарилося в очах.

— Нічого особливого. Білизна.

— Дозвольте…

Європеєць кивнув пальцем своєму колезі. Той підняв Отину валізку, поклав її на сусідній стіл і відкрив.

— Що це? — запитав європеєць, виймаючи згорточок.

— Нічого, — відповів Ота. — Сургуч.

— Он, як. — Європеєць примружив очі. Він уже встиг висипати на долоню кілька кружалець і тепер нюхав їх та м’яв у пальцях. — Ваша правда, це чудовий гашишевий сургуч. Ходіть з нами, мосьє.

— Чого?! Це помилка. Я чекаю тут на пана Лукаса!

— Ви його вже не діждетесь, можу вас запевнити, — посміхнувся європеєць.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

1

Європеєць у чині комісара був начальником поліційної станції в Тіфніті. Окулярів він не носив, але в нього були так чітко окреслені брови й такі виразні круги під очима, що здавалося, ніби він в окулярах. От і тепер, сидячи в караульному приміщенні навпроти нього, Ота не міг позбутися враження, що перед ним — людина в окулярах. Кімната була порожня, не дуже чиста, з письмовим столиком, трьома стільцями, телефоном і вішалкою, на якій висіло комісарове кепі. На шафі в кутку стояла усміхнена гіпсова Маріанна[52] з надбитим носом і кокардою, по якій повзала муха.

— Отже, ви Васіліс Патрідіс. Народилися в Корінфі двадцятого липня тисяча дев'ятсот восьмого року, за фахом маляр, — прочитав комісар у його паспорті. — Де ви працюєте?

— У Сі Омара Тазі.

— Ким?

— Механіком, — відповів Ота. — Але повторюю; це помилка, і я чекав…

— Хвилинку, — перебив його комісар. — Відповідайте тільки те, про що я вас питаю. Де ви взяли цей гашиш?

Ота мовчав. Сказати правду означало втопити Сі Омара. Не сказати правди означало втопити себе.

— Я ще раз вас питаю: де ви взяли цей гашиш?

— Я не знаю, чи це гашиш. Це ще не певно, — відповів Ота. — Саме тому я й чекав на пана Лукаса…

— Про це я вас не питаю! — гримнув комісар. Він узяв одне кружальце, зліпив з нього конус і, поставивши на стіл, запалив, як різдвяну свічку. Конус горів чадним полум'ям. Комісар закивав головою. — Це чистий гашиш. Ну що, признаєтесь нарешті, де ви його взяли?

— Так. На фабриці Сі Омара. Там його виробляють.

— Та що ви кажете! — здивувався комісар. Він дивився на чорну смужку диму, яка вилася вгору оксамитовою стрічкою, скручувалася на кіпці й тремтіла. — Отже, на фабриці Сі Омара. Ви усвідомлюєте, що висуваєте проти нього тяжке звинувачення?

— Так. Але я ще раз повторюю, що це велике непорозуміння…

— Гарне мені непорозуміння! — засміявся комісар. — Мовчіть, прошу вас, мовчіть! Виведіть його!

Двоє жандармів схопили його під пахви. Ота встав.

— Пана Лукаса! — закричав він. — Викличте пана Лукаса з ель-Вадіра! Він вам підтвердить!..

— Виведіть його! — заревів комісар.

— Пана Лукаса! — верещав Ота, коли його тягли геть.

Потім Ота сидів у камері, обхопивши голову руками, і його брав страх, хоч він і не боявся. Ні, ве боявся. Казав собі, що не боїться, що не повинен боятися, що не має чого боятися. «Пан Лукас прийде. Він не може не прийти. Все пояснить, і Сі Омара арештують, а мене випустять. Як тільки прийде пан Лукас…»

Увечері йому принесли юшку і