Читати книгу - "Сини змієногої богині"

До ста найбільших винаходів людства, безперечно, належить винахід мотичного землеробства (рала і плуга) – це факт!

З прапрадавніх, первісних часів основним заняттям людства було збирання (призбирування). Кожна жінка тоді була збирачкою – з того сім’ї, роди й племена і жили. Під цим терміном мається на увазі збирання їстівних зерен, горіхів, фруктів (ясно, що дичок, здебільшого кислих і несмачних), коріння, личинок, яєць тощо. А головним знаряддям при цьому була товста палиця-копачка (копирсачка), один кінець якої був загострений і для міцності обпалений на вогні. Згодом на роль копачки-копирсачки почали підбирати палицю з поперечним сучком, на який при копирсанні можна було натиснути ногою. Спрощено кажучи, це був віддалений предок майбутнього рала, а з ним і плуга. В крайньому разі мотики-сапи, то вже точно. Згодом кінець її – робочу частину – почали робити з рогу чи з кістки і прив’язували її до палиці жилами тварин. Так і з’явилися кам’яні мотики, насаджені на дерев’яну ручку. Це був перший значний крок – майже семимильний! – у винайденні землеробства, адже такою копачкою, кам’яною (пізніше) мотикою можна вже було копати землю, перевертати її, розбивати грудки – геніальний взагалі винахід первісних збирачів! Якщо взяти до уваги, що чоловіки займалися в основному мисливством, то винахід мотики є винаходом прекрасної половини роду людського, яке тоді ходило в шкурах тварин. Зважте: коли людство перейшло до культурного обробітку рослин, мотика на протязі тисячоліть (!!!) залишалася найголовнішим сільськогосподарським інструментом землероба, і цей геніальний винахід людства витримав перевірку на протязі тисячоліть. Та й досі витримує, бо й досі в кожній селянській сім’ї мотика (сапа) – річ украй необхідна і незамінима, без якої не посадиш город, не виполеш бур’яни. Слава сапі! Слава мотиці, винайденої нашими жінками ще в кам’яному віці, коли вони гуртами никали степами, збираючи різне їстівне збіжжя!

Проте шлях від простого збирання їстівних плодів і до свідомого обробітку землі й вирощування культурних рослин був неймовірно довгим – він розтягнувся на сотні тисяч… Так, так, на сотні тисяч літ! Таким довгим і тяжким був шлях людства в науку, адже найраніші землеробські культури на землі склалися біля 9–8 тисяч років до н. е.

Копирсаючись палицею в землі, викопуючи поживні корінці, збирачі мимовільно розрихлювали землю, і чиясь світла голова нарешті додумалася кидати туди сім’я, аби воно виросло й біля стійбища, щоб більше не доводилось далеко ходити в його пошуках – так з’явилися крихітні городці, що згодом переростуть у перші нивки. Так почалася нова ера людства, коли гомо сапієнс від просто збирання перейшов до свідомого вирощування рослин. Але тут потрібна була вже не палиця-копачка, не якась там копирсачка, а щось значніше.

Так з’явилося рало.

Але ще довгі тисячоліття землеробство залишалося мотичним – аж доти, доки не почало тупцювати на місці. Там, де були м’які ґрунти (наприклад, в долині Нілу чи Месопотамії), то й мотикою можна було, врешті-решт, якось обробити поле – хоч продуктивність праці все одно залишалася низькою. Та і як мотикою цілинні луки, що заросли багатолітніми травами, де так щільно переплелося цупке коріння перетворити на поле? Майже неможливо. Хіба що якийсь там клаптик – ціною великих затрат праці. Але ж результат залишався дрібним і, як кажуть, шкурка не була варта вичинки. Потрібно було таке знаряддя, яке б не копало, а підрізало пласти дерну знизу.

Таким знаряддям і мав стати плуг.

А втім, спершу те знаряддя – ще примітивне – гай-гай! – звалося «борозновою палицею» – нею прокладалися в полі борозни, що ділили його на грядки. Робоча частина таких палиць була спрямована під гострим кутом до руків’я. І прадавні ратаї здогадалися: оброблюваний ґрунт треба не копати – що ж тут довго думати?! – а волочити. Так і з’явився прообраз плуга – роздвоєна палиця із загостреним кінцем (тут вже видно зародки майбутніх дишла і лемеша). Землероб тягнув (згодом це за нього робитимуть тяглові тварини) за собою таку штукенцію, а вона утворювала борозну. Правда, це було можливим лише на м’яких ґрунтах, що вже не раз оброблювалися, за відсутності каміння й дерну, а на твердих ґрунтах доводилось значно посилити тиск на леміш.

Так з’явилося руків’я.

Ще удосконалили свій винахід, і ось на давньоассирійському пам’ятнику вже видно первісний плуг, дишло, леміш, рукоятку. Працювали у парі – один тягнув плуг, другий спрямовував його і тримав у землі. Тільки значно пізніше, як землеробам набридло (та й сил не настачиш, особливо як збільшувалися поля) тягати плуг, вони й додумались запрягати в нього биків (згодом волів). Спершу плуг просто прив’язували до ріг тварин, потім з’явилося ярмо і примітивна упряж. І швидкість обробітку землі відразу ж виросла, а сама робота для селянина стала значно легшою.

Перші плуги виготовлювалися з кореневищ дуба, бука, клена, були цільним шматком дерева. Минуть ще роки та роки, доки римський письменник І ст. н. е. Пліній не опише плуг, у якому вже є колесо, ніж і відвальні диски. Колесо не давало плугові занадто глибоко заходити в землю, ніж підрізав дерн, а відвал перевертав його так, щоб бур’ян і трава опинялися під землею. І таким плуг існував аж до наших століть, коли винайдення залізного лемеша не зробило переворот у плужній справі.

Плужне землеробство стало ще одним величезним – більш, як семимильним! – кроком вперед, таким значним, що в уяві давніх людей його винахід був здійснений богами: єгиптяни вважали плуг дарунком бога Осиріса, греки – Афіни-Паллади, індійці – Агні, китайці – божественного Шенпунгу.

А ось скіфи… З цього приводу в скіфів є чи не найдревніша і чи не найпоетичніша легенда (передання, міф).