Читати книгу - "Золотий маг. Книга 1. Зерно"

— Слухай, Матотору, а о котрій годині тут підйом та початок занять? — запитав Нік.

— Піднімаються всі о сьомій ранку, потім о восьмій — сніданок, а о восьмій тридцять — початок занять. Не переживай, ти не проспиш. Годинник на Вежі розбудить навіть мертвого. Та й учень-куратор у кожному клані перевірить і розбудить всіх, хто не поспішає вставати. Цікаво, кого нам призначать цього року? Тому спи спокійно. Вранці поспати тобі не дадуть.

— Зрозуміло. Це зовсім сумно для мого способу життя. І ще — спасибі, що допоміг мені знайти дорогу до кімнати. Не гнівайся, якщо я тебе мучитиму питаннями про Школу. Я хоч і старий, але начебто першокласник тут.

— Без проблем. Завжди радий допомогти! — весело відповів товстун і пішов до своєї кімнати.

Двері за учнем закрилася. Нік розсіяно ще раз оглянув кімнату і зрозумів, що вже зовсім немає сил навіть розпаковувати речі. Він зняв одяг, кинув його на стілець, погасив обидва світильники і повалився на ліжко. День був занадто насиченим на події, нові знайомства та враження. Але тільки-но голова торкнулася подушки, сон миттєво вимкнув свідомість.

Металевий гуркіт розірвав сон та увірвався в голову. «Ну коли вже це прокляте будівництво у дворі закінчиться. Дайте ж поспати людині, — подумав Нік. — Треба встати і закрити вікно. Все-таки буде трохи тихіше», — крутилися думки. Насилу вдалося відкрити одне око. Над ним була сіра кам’яна стеля. Думки почали бігати в голові, розганяючи сон. «Де це я?» — сам себе запитав Нік. Відповіді не знайшлося. Довелося відкривати друге око та повертати голову, щоб озирнутися. Погляд вперся в дерев’яну шафу біля протилежної стіни, а потім повільно опустився вниз, де зупинився на сумці. «Блін. Це не сон. Я все-таки пішов у перший клас в Школу, хоча це скоріше перший курс інституту», — прийшла в голову думка. Скажений день та дуже пізнє засинання давало про себе знати. Голова лягла на місце, очі закрилися і темний спокій повернувся в голову. Щастя було недовгим. Не минуло й хвилини, як у двері знову постукали.

— Ніку, вставай. До сніданку залишилося півгодини. Ще треба привести себе в порядок та підготуватися до занять, — звучав з-за дверей наполегливий голос.

Переборовши сильне бажання послати учня-куратора куди подалі нецензурними словами, Нік почав ворушиться в ліжку.

— Я зрозумів. Скоро буду, — відповів він, не відкриваючи очей, хоча ноги вдалося звісити з ліжка.

Через кілька хвилин Нік зрозумів, що починає засинати сидячи, довелося докласти зусиль, щоб знову відкрити очі. Голова далі відмовлялася навіть робити вигляд напруженої розумової роботи. Добре, що і без цього руки та ноги виконували звичну ранкову роботу. Він автоматично натягнув штани, футболку, взув ноги в капці, взяв новий рушник та вийшов у коридор. Потрапив ніби в мурашник, повз нього бігали учні, частина одягнених прямувала в бік сходів, частина сонних повільно рухалася в свої кімнати.

Нік приєднався до сонних зомбі і пішов до туалету. Кімната виявилася досить великою. Праворуч були ряди дерев’яних кабінок, а зліва місця для вмивання. «Все, як у якомусь туалеті на заправці, — подумав він. — Ось тільки немає дзеркал, умивальників та сушарок для рук». У кутку стояла велика бочка з водою, а поруч з десяток невеликих глечиків. Зміст кабінки змусив Ніка посміхнутися. Там навіть була якась подоба унітазу, правда, дерев’яна і без зливного бачка. Заміною останньому було відро з водою. Але найстрашніше, що в кабінці не виявилося звичайнісінького туалетного паперу. Ліна розповідала, що паперу робиться дуже мало і він дорогий. Очевидно, настільки, що в туалетах не використовується. Зате було ще одне відро з ароматною водою, якою він і скористався. Біля умивальника з’ясувалося, що відсутні зубна паста та щітка. Учні використовували невелику дерев’яну паличку і полоскали рот ароматною настоянкою з трав. Дряпати зуби деревинкою Ніку зовсім не хотілося, тому він тільки прополоскав рот настоянкою та вмився. Вода була прохолодною, якщо не сказати холодною, зате в голові нарешті прокинулися думки.

Часу розбирати рюкзак не було, він одягнув те, в чому був напередодні, та відправився шукати їдальню. Добре, що по дорозі траплялися такі ж любителі поспати, прилаштувавшись за парочкою, йому вдалося дістатися на сніданок.

Їдальня виявилася великим залом, який дуже нагадував ресторан в якомусь готелі. Правда, столи були на шість-сім чоловік, більш масивні, дерев’яні. Це для учнів. Окремо стояли столики для викладачів. Вони були менші, виконані більш витончено і покриті красивими скатертинами. Як у звичайній студентській їдальні, учні набирали собі їжу, а викладачам страви подавали офіціанти окремо.

— Ніку, йди до нас, — хтось гукнув його із залу. З-за столу, що стояв далеко, йому махав рукою Матотору. Він кивнув, даючи зрозуміти, що помітив і рушив вибирати їжу.

Не розбираючись у місцевих стравах, намагався брати те, що хоча б віддалено нагадувало йому їжу, яку він знав на Землі, шматок хліба, сир та м’ясо.

— Привіт, Матотору, — привітався вивантажуючи припаси на стіл. — О, і ти Касталатус тут. Ну, бачиш, все для тебе вчора добре закінчилося. А ти боявся.

— Здрастуй, Ніку. Я дуже радий. Правда, кажуть, що вибір Магістра Зонколана зчинив цілий скандал у Школі. Але я дуже радий, що ми з тобою будемо в одному клані, — відповів Касталатус.

За столом сидів ще