Читати книгу - "Містичний вальс"

— А в якій же справі ти сюди спустився? До дівки ходив?

— А ти ревнуєш? — із надією спитав австрієць.

— Ні.

Крістіан зітхнув.

— Піднімешся до мене? Може, чогось вип’ємо?

Світлана вагалась недовго.

— Так, чом би й ні? Розкажеш, як це вийшло, що католик опинився на Різдво так далеко від дому.

— Все дуже просто, — говорив Крістіан вже у своєму номері, прямуючи до бару. — І дуже сумно. Бізнес стає нашою релігією, нашою вірою, Богом, якому ми здатні принести будь-які жертви — свій час, сім’ю, себе… Що будеш пити?

— Горілку.

— Що? — від здивування рука Крістіана здригнулась, і дороге французьке вино, яке він наливав у тонкостінний бокал, тонкою цівкою пролилось на поліровані відкидні дверцята міні-бару. — Ти — і раптом горілку?

— Так, я — горілку, і зовсім не раптом, Крісе.

— Та ти ж не пила нічого, окрім отих жахливо солодких місцевих вин, ну, як там їх…

— Масандрівських мускатів.

— Еге ж, мускатів. І раптом — така зміна смаку. Чому?

Бо хочу напитися. Щоправда, це вже буде постфактум, проте задля власного спокою завжди можна навіяти собі, що була п’яна і три години тому.

— То я ж перейшла із солодкого на гірке, Крістіане — чим ти незадоволений?

— Я? Та я… про мене… як ти казала тоді, ота приказка, що мені подобалась?

Лана всміхнулась.

— Про мене, Семене, хоч вовк траву їж.

— Саме так, — Крістіан дістав із бару товстостінну склянку і пляшку «Гайдамацької». — А чим тобі розбавити? Тонік, содова?

— Крісе, тільки-но спробуй зіпсувати газ-водою хороший продукт, і я за себе не відповідаю. Якби я хотіла липкого пійла, що садить печінку, неодмінно купила б собі якусь «ром-колу», що їх повно на кожному кроці. А я просто хочу горілки.

— Прошу, — із деяким здивуванням, яке не могла приховати навіть його традиційна німецька витримка, мовив він, подаючи їй склянку. А коли Лана з явною насолодою зробила великий ковток, бідолашний Крістіан ледь не зомлів — такою він її ще не бачив.

— У тебе щось трапилось, люба? — обережно спитав він, вмощуючись у її ногах, мов відданий кімнатний песик. Лана, розвалившись у кріслі в стилі рококо — червоний оксамит, позолочена витіювата оздоба на спинці, золочені ж ручки у формі лев’ячих лап, різні дугоподібні ніжки — зробила ще ковток горілки і відповіла якомога спокійніше:

— Ні, все добре. А з чого ти взяв?

Її показна незворушність Крістіана не обманула.

— Твоя німецька, — почав він із компліменту, — стає дедалі кращою. Ти говориш правильно, вірно добираєш слова. Але мова — це не тільки слова. Щось інше… твоя інтонація, голос… усе це сказало мені, що у тебе болить душа.

Лана відвернулась і заходилась підкреслено уважно споглядати зимову ніч у вікні. Крістіан терпляче чекав.

— То як ти опинився у Львові?

— Сів на потяг у Відні — і ось він я!

— На Різдво?

— А ти?

— Ну, я не католичка. Якісь нагальні справи?

— Так. Я вчора мав зустріч із керівником «Галичмедсвіту», паном Олексієм Яницьким. Ми підписали кілька цікавих угод.

— Ти бачив його? — Світлана підстрибнула на кріслі, втративши будь-яку цікавість до вікна. — Розмовляв із ним?

— Із ким?

— Та з паном Олексієм.

— Ну, звичайно.

— І який він?

Гарячковий інтерес Лани, яка хвилину тому виглядала такою втомленою, практично напівмертвою, а тепер раптом ожила, Крістіану не сподобався.

— Ніякий. Чоловік як чоловік. Дуже діловий.

— Опиши його.

Крістіан надувся, як миша на крупу.

— Не буду я його описувати.

— Чому?

— Бо не пам’ятаю, як він виглядає.

— Крісе, — мовила Лана із неприємною вкрадливістю, — як довго ти з ним розмовляв?

— Дві години, — буркнув той.

— І ти не пам’ятаєш його?

— А я до нього не приглядався, — Крістіан розкрив для неї обійми так широко, що місця для сумнівів стосовно його намірів просто не лишилося. — Мене цікавлять тільки дівчата.

— Крістіане, — вправно ухилившись від простягнутих рук, Лана підвелася, і йому теж довелося встати із підлоги, — давай зізнаємось одне одному, що ми наробили чортову купу помилок, а найголовніша з них та, що нам не варто було спати разом.

— Ти жалкуєш?

— Я ніколи ні про що не жалкую, Крісе, — збрехала Лана з милосердя, бо вигляд у австрійця став нещасний — далі нікуди. — Я просто намагаюсь розтлумачити тобі, що більше цього не повториться. Я зайшла