Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

— Розв'яжи йому ноги, — сказав Ролф, звертаючись до Касяна. — Та швидше. Бо я вже чую, як пахне смажена макрель на пательні тіточки Марти. От хто вміє готувати рибу, так це фру Ніссен.

Він поклав свій автомат на дах «опель-капітана» і нахилився, щоб розв'язати на краватці, що стягувала ноги бранця, вузол. Зробити це виявилось нелегко, вузол не піддивився. Певне, дорогого обер-лейтенант пробував послабити пута, але тільки сильніше затягнув їх.

— Зараз я дістану ножа, — зітхнув, розгинаючись, Касян. Він уже засунув руку під полу шинелі, як почув голос Інгрід. Вона зверталася до Ролфа, кликала тихо, ніби боялась, що хтось сторонній почує її. Касян підвів голову і побачив двох з автоматами. Вони стояли на завалі кроків за п'ять, не далі. Ще один з'явився, вийшовши десь із скелі, і неквапом рушив до них. Ролф простяг було руку до автомата, що лежав на даху машини.

— Подивись назад, — пошепки промовив Касян. Ролф озирнувся. Позаду, відрізаючи шлях до перевалу, на дорогу виходили ще двоє. Автомати у них були німецькі, форма квіслінгівської поліції. У Ролфа обірвалось серце. Зате Шлезінгер, побачивши поліцаїв, дякував богу. «Ні, фортуна ще не лишила мене!» — майнуло в його голові. Однак, придивляючись до чоловіка, що наближався до них від скелі, зрозумів, що радість була передчасною. Цей чоловік, з усього видно, був головним. Одягнений, на відміну від інших, у рибальську хутряну куртку, вовняну кепку з навушниками, грубий, домашнього виготовлення светр. Лице обвітрене, заросле густою бородою, що для місцевої поліції було справою зовсім вже неможливою. Місцеві охоронці нового порядку вважались франтами. Про них говорили: «Поліцаї Квіслінга голяться перед тим, як піти до перукарні».

Чоловік не поспішав, здалека уважно придивляючись до людей, що стояли біля машини.

— Хто такі будете? — спитав неголосно.

— Осмунд! — закричав раптом Ролф і кинувся обнімати бороданя.

— Ролф, друже мій, тебе не впізнати!

— Тебе теж… Ця твоя борода збила мене з толку.

Вони радісно стискали один одного в обіймах. Партизани, що надійшли ближче, посміхалися, весело жартували, перемовлялися. Касяна теж сповнювало почуття радості. Все складалося добре. Вони досягли мети, і можна сподіватися на повернення до своїх. Тепер дорога відкрита. Ці славні хлопці не відмовлять, дадуть провідника… Фінмарк — партизанський край, а за ним, на північному сході, під горою Карриквайвіш, його рідна дивізія. Там чекають вістей від групи Боярова.

— Осмунд, це Ін… Інгрід Крістіансен. Ти повинен пам'ятати її… А це Кассій-Ян, росіянин. Він мій брат! Як Людвіг, розумієш?

Він усе розумів, цей світлоокий усміхнений чоловік. Повторюючи: «Чув про вас, Ін… Чув…» — потис дівчині руку. Потім підійшов до Касяна і мовчки обняв його. Ролф був до краю схвильований. Так як учинив зараз Ніссен, міг учинити тільки рідний батько. Коли в норвезькій сім'ї стороннього називали братом, це багато важило.

— Ми тут прихопили одного з охорони «Вікінга», — сказав Ролф, згадавши про бранця. — Він повинен знати, що замишляють проти вас окупанти. Як його, Ін?

— Шлезінгер… Отто Шлезінгер…

Обер-лейтенант мовчки лежав на задньому сидінні і чекав, як поведеться з ним доля. Хотілося зірватися і бігти. Хай стріляють, хай уб'ють. Але зв'язаний не міг навіть поворушитись. Тим часом прочинились дверцята і до машини зазирнув Ніссен. Їх погляди зустрілися. Партизанський ватажок дивився на обер-лейтенанта в цікавістю, проте без злоби.

— Норвезькою володієте?

— Погано…

— Англійською?

— Так… О-о, англійською я володію добре, — захвилювався бранець.

— Він навіть лається англійською мовою, — зауважила Інгрід.

— Англійська мова моя рідна… Друга рідна мова, — поспішив сказати обер-лейтенант Шлезінгер.

Ніссен якось загадково посміхнувся і, звертаючись до Інгрід, сказав:

— Той, кого привезла фру Улл, марив і теж… лаявся, як справжній англієць.

— Осмунде, чи значить це, що мати дісталась сюди щасливо? — спитав Ролф.

— Скелю підірвали одразу ж після того, як вона переступила поріг панюго дому. Вона зараз з Мартою. Ти скоро побачишся з нею… І так, гер обер-лейтенант, нам, здається, є про що поговорити з вами.

Касян, що стояв поруч, вловив зміст останніх слів Ніссена, дістав ножа, готуючись звільнити бранця, але наказу не було. Ніссен випростався і стояв, ніби до чогось прислухаючись.

Тим часом Шлезінгер думав, що і як говорити, адже зараз йому почнуть ставити запитання. Та страх розігнав з голови рятівні думки. «Розстріляють! Розстріляють чи… Ні, я для них окупант, офіцер охоронних з'єднань, есесівець. Вони чули мою розмову а Рунге, бачили мене на озері в Хейнкі, а там я поводив себе, як справжній покидьок… Розстріляють!.. А коли відкритися? Розповісти, що я і Енке… Не повірять. Довести нічим. Що я зможу навести їм як докази, які факти, слова?»

Він напружено чекав запитань, а той бородатий не поспішав запитувати. Дивився у бік фіорда, наче втратив до полоненого будь-який інтерес. Обер-лейтенант визирнув з машини. Всі кругом прислухалися до чогось, що зараз полонило їх увагу. Це був дивний звук. Здавалось, він долинав одразу з двох боків — підповзав знизу, з моря, і падав з гір. Від моря звук надходив рівний, однотонний, металевий, з гір скочувався зі стогоном, неначе важке дихання. Спочатку Шлезінгеру здалося, що цей звук має два різних джерела, проте, коли побачив літак, що випірнув із сизої імли над фіордом, у ньому щось ніби обірвалось і всі надії полетіли у прірву.

Обер-лейтенант Шлезінгер розумів, що англійський бомбардувальник (а це був добре йому відомий «брістоль-бофорт») міг з'явитися тут лише з виклику падлюки Енке. Виходить, цей старий пролаза таки встиг… Ніколи ще Отто Шлезінгер не відчував такого пекучого болю до самого себе. Відбувалась кричуща несправедливість — його нагло обібрали. І тепер він стане свідком того, як фортуна усміхнеться зраднику Енке?! «Господи! Навіщо тобі моє приниження? Адже надходить мій кінець, і я не