Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Полуничний сезон 📚 - Українською

Читати книгу - "Полуничний сезон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Полуничний сезон" автора Микола Ярмолюк. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 129
Перейти на сторінку:

— А ти не думав, що Товкача могли насторожити хоч аби тим, що краденим комбікормом займається міліція?

— Ми все зробили, аби він повірив, що на крадені корми вийшли випадково: перевіряли всі машини, які були тоді на Північній, і в це число потрапив і він. А якщо здогадається, тоді й буде вестися так обережно, і запасний хід завчасно (на той випадок, якщо Пилипчук попадеться) придумає. Я не твердолобий: може, ми й поспішили із варіантом «машина». Проте упевнений, що не все так погано, як здається. Якщо лам пощастить установити, як саме крадене потрапило до Пилипчука, то будемо на коні.

— Тільки ж не забувай: маємо в запасі три дні, а то й два. На арешт Пилипчука у нас нема вагомих підстав. Доведеться відпустити. Так що закочуй рукави. Я теж підключився б, але є інша робота.


26

Ледь Турчин переступив поріг кабінету Дерев'яного, як той звівся і пішов назустріч капітанові, міцно потиснув руку, запросив сісти біля приставного столика. Сам сів навпроти.

— Хто міг би подумати? Хто міг би подумати? — забідкався. — Адже я йому довіряв, як рідному синові. І така чорна невдячність. А може, і справді не він? Може, тільки взявся перепродувати крадене? — глянув благально. — Хоч і це його не красить.

Капітана таке запитання ледь не шокувало: адже, крім вузького кола працівників міліції, ніхто не знав, що Пилипчук сказав на допиті. Невже хтось проговорився?

— Звідки вам відомо, що він не крав?

— Всі так говорять.

— Хто конкретно?

Така настирливість Турчина, певно, збила з пантелику Дерев'яного. Він розгублено оглянувся.

— Конкретно я чув од Нужного і моєї секретарки.

— А вони звідки дізналися?

— Я не цікавився. Давайте їх покличемо, спитаємо.

— Покличемо, тільки не зараз. Зараз дозвольте вам поставити одне не зовсім скромне запитання: чому ви своєму шоферові вірите більше, ніж родичеві?

— Бачите, Іван возить мене вже третій рік. Я до нього встиг добре придивитися. Хлопець слухняний, неязикатий.

Знаєте, начальнику від шофера важко з чимось заховатися. Інколи водієві доводиться виконувати дуже делікатні доручення… Одне слово, я ні в чому поганому його й разу не запідозрив. А от Катрин брат… То, я вам скажу, калач тертий. З рідного батька останню сорочку зніме і не скривиться. Он хоч би з тим перснем. Хіба путній брат таке вчинить?

— Дякую. А тепер скажіть: ви знали, що шофер займається підробітками?

Директор поворушив бровами і кисло посміхнувся:

— Знав. Тільки я хотів, як краще. Хлопець молодий, треба вдягнутися пристойно і на дівчат якийсь карбованець викинути, а потім іще оцей заскок із машиною. На зарплату не розженешся. Він хотів кинути мене й перейти в автопідприємство, на вантажну. Та я перекопав його лишитись. Такого шофера, як він, скажу вам, пошукати треба. Коли я їду з ним, то за своє життя спокійний. Набавити ж зарплату не маю права, то й закриваю очі на ліві рейси. І от після всього цього — таке? Ні, в моїй голові воно не вкладається. Не вкладається, і край. — Дерев'яний навіть обхопив руками свою чубату голову.

Отже, думав Турчин, Пилипчук лише перепродував крадене. Бо ж коли така чутка народилася тільки на заводі, то й спільника треба шукати тут, і чутку цю він розпустив, безперечно, недаремно. Що ж за цим може ховатися?

Питання постало так гостро, що Павло на мить забув, де знаходиться, перестав помічати співрозмовника, котрий дивився йому прямо в обличчя, і оця глибока задума не минула уваги Дерев'яного — він став іще уважніше пильнувати за кожним порухом оперуповноваженого.

Аж тепер Павло помітив, що Дерев'яний пильно на нього дивиться.

— Даруйте… — ніяково усміхнувся директор. — Мені здалося, що намислили щось путнє.

Капітан стомлено потер лоба.

— Та ні, після вашої розповіді про шоферів у мене ніяк не йде з голови те, якими невдячними бувають люди. Не кожний начальник дає таку поблажку шоферові, як ви. І от тобі дяка за доброту. Але ви всього ще не знаєте. Він і справді говорить, що тільки перепродував крадене, та у нас є незаперечливі докази: то він обікрав усі три квартири. Не сам, звісно, а ще з деким, хто теж працює на вашому заводі.

— Чому ж ви його не берете? — здивувався Дерев'яний.

— Пробачте, але того я вам не можу сказати. Про це дізнаєтеся пізніше.

— Ви ж не тягніть… А то розпродадуть, попропивають наше добро.

Турчин приховав іронічну посмішку.


27

Яківчук, із котрим Павло прибув на завод, стояв біля вагової і розмовляв із чоловіком у зеленій спецівці і такому ж береті. Капітан зупинився на невисокому ґаночку, щоб не заважати дільничному, одночасно роздивлявся навколо. Виробничі цехи розкинулися ліворуч, навпроти прохідної — вагова, у неї виправся громіздкий цех по виготовленню солом'яних брикетів, за ним — майстерні й гаражі. Звідси, від контори, їх не видно, але оперуповноважений і так знав, що вони прилягають до соснової посадки, яка спускається в яр, дном якого хлюпотить струмок. Якщо злочинець заносив крадене на плечах, то заходив тільки звідти.

Вхід до брикетного цеху з боку вагової. З нього не видно, що робиться біля майстерень і гаражів, бо вікна аж під стелею. Цех у суботу працював, майстерні — ні. Сторож удень прохідної не залишає, лиш уночі зрідка проходжується по території.

Розмовляючи, вони наблизилися до гаража. На заасфальтованому майданчику стояв самоскид без заднього моста. Водія не було.

— Давно тут? — кивнув Турчин на машину.

— З сьогоднішнього ранку.

Ліворуч од соснини виділилися невеличкі смужки городів.

— То чиї?

— Робітників заводу. Раніше там був пустир. Його розчистили.

— Ви не цікавилися: може, хтось був увечері на городі?

— А що там зараз робити?

— Мало

1 ... 87 88 89 ... 129
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полуничний сезон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Полуничний сезон"