Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

Коли Пантагрюель ступив із вояцтвом на землю дипсодську, дипсоди зраділи і поспішили здатися; самі йому при підході підносили ключі від усіх міст. Лише альмироди[230] на пню стали і відповіли його окличникам, що здадуться не інакше, як на почесних умовах.

— Як? (сказав Пантаґрюель). Домагатися ще чогось, коли зостається змирщину пити? Ну що ж, гайда! Доб'ємо в їхньому лігві!

Стали у шики, налаштувавшись наступати. У поході чистим полем їх заскочила злива, усі затрусилися з дюді і ну тулитись одне до одного. Тоді через отаманів Пантагрюель заявив, що це пусте, йому, понад хмарами, видно, що це мряка, ба навіть мжичка, хай військо вишикується, і він його накриє. Тут усі вишикувались зімкнутими колонами, Пантагрюель висолопив язика лише наполовину і накрив усіх, не кажи ти квочка курчат.

Тим часом я, повідач правдомовних цих оповідок, сховався під лопушиною, зарівно лопухатою, як арка Мантрибльського мосту. Коли ж побачив, як добре вони притаковилися, то рушив до їхнього укриття, але влізти туди не зміг, забагато там напхалося люду. Як той казав: довгий був би жупан, якби поли не короткі. Тоді я спробував забратися вище і, протарабанившись дві милі по язику, зрештою опинився в роті.

Але, боги й богині, що я там завидів! Хай поб'є мене Юпітер-гримій своїм перуном-тризубом, як брешу! Я ходив там, як по святій Софії у Константинополі, і бачив скелі, високі, як данські гори, надісь, це зуби, просторі луки, непрохідні дебрі та великі укріплені міста, як от Ліон чи Пуатьє.

Первий, кого я здибав, був добродій, що саджав капусту. Неабияк уражений, я спитав:

— Що ти, друзяко, тут робиш?

— Саджаю (сказав він) капусту.

— З якого дива? — спитав я.

— Ох, пане (сказав він), не в кожного в яйцях сила і не всім бути багатим. Це мій заріб, я ношу капусту на базар он у той город, що ззаду.

– Ісусехристе! (сказав я). Тут цілий новий світ!

— Ба ні (сказав він), не новий. Гомонять, що нова земля десь неподалік із сонцем та місяцем і що на ній великі справи вершаться, а наш світ давніший.

— А як, друзяко (сказав я), називається той город, куди ти носиш капусту продавати?

— Город називається (сказав він) Асфараґ, там мешкають християни, люди славні, вони будуть вам раді.

Словом, я поклав собі туди сходити.

Дорогою я спіткав хлопчину, що ловив голубів, та й питаю його:

— Друзяко, звідки тут голуби?

— Сір (сказав він), із того світу.

От мені й уявилось, що коли Пантагрюель позіхає, голуби зграями влітають до його горлянки, узявши її за голубник.

Потім я ввійшов до міста, воно здалося мені гарним, заможним і чистим; але, на мій превеликий подив, варта на заставі зажадала посвідки про стан мого здоров'я.

— Панове (озвавсь я), у вас що, тут чумна пошесть?

— О, сеньйоре! (сказали вони). У нас мре стільки людей, що не встигають відвозити трупи.

— Господи! (сказав я). А де ж це?

А це, відповіли вони, у Ларинзі й Фаринзі[231], двох великих торгових містах, як-от Руан і Нант, а розсадники чуми — смердючі й заразні сопухи, які визівають із хлані, погубивши за один тиждень два мільйони двісті шістдесят тисяч шістнадцять із гаком душ.

Я замислився, прикинув у думці і здогадався, що сморід цей іде з Пантагрюелевого шлунка, бо він, як уже згадувалося, наївся соусу з часником.

Далі шлях лежав серед бескеття, себто зубів, і я заліз на одне з них, і воно здалося мені найкраснішим місцем у світі, я побачив чудові манежі для гри в опуку, галереї, луки, великі виноградники та численні вілли в італійському стилі, розкидані серед гарних полів, і тут я провів чотири місяці, і ніде ще так не ласував, як у цьому краю.

Відтак, спускаючись по кутняках, добрався я до спідньої губи, але мене перейняли опришки і пограбували в чорному лісі, що тягнувся аж до вух.

Ще далі я набрів на осаду на узбіччі гори, шкода, назву її забув, їв і пив я там ще краще, ніж досі, та ще приробив трохи грошей. А знаєте чим? Спанням. Тут наймають людей спати за поденне, плата п'ять-шість су, а ті, що затинають хропака, заробляють до семи з половиною су. Я розповів сенаторам, як мене облупили, а вони мені сказали, що потойбіч справді водяться лиходії і зарізяки, отож я зрозумів: як у нас кажуть згір'я і загір'я, так і тут є зуб'я і зазуб'я, і в зуб'ї живеться привільніше і повітря чистіше.

От мені й подумалося: має рацію той, хто каже, що одна половина людства не знає, як живе друга, жоден землепроходець не описав ще цих країв, а тут же понад двадцять п'ять населених панств, не рахуючи пустель і великої протоки; згодом я все-таки зладив книгу під титулом Історія горлачів, як назвав я аборигенів, позаяк вони живуть у горлі мого володаря Пантагрюеля.

Зрештою мені захотілося вернутись, і, спустившись по бороді, я скочив йому на рамена, звідти скотився додолу і впав до його ніг.

Помітивши мене, він спитав:

— Звідки прийшов єси, Алькофрібасе?

Я відповів:

— З вашої горлянки, месір!

– І скільки часу ти там пробув? — спитав він.

— А відтоді (сказав я), як ви рушили на альмиродів.