Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

— Так, майоре, сімдесят дев’ять тисяч шістсот двадцять п’ять свиней.

— А скільки тут баранів, Паганелю?

— Сім мільйонів сто п’ятдесят тисяч дев’ятсот сорок три, Мак-Наббсе!

— Поміж них і той, що ми його оце їмо?

— Ні, його я не рахував, бо три чверті тушки ми вже з’їли.

— Браво, пане Паганелю! — вигукнула, щиро сміючись, леді Гелена. — Треба визнати, що ви чудово знаєтесь на географії, і скільки б не силкувався мій кузен Мак-Наббс, йому не вдасться загнати вас на слизьке.

— Але ж то мій фах, пані, знати це все і, коли треба, повідомляти вам. Тому можете йняти мені віри: в цій незвичайній країні на нас чекає чимало див.

— Проте досі… — почав був Мак-Наббс, котрий мав собі за втіху піддрочувати географа.

— Та зачекайте-бо, майоре, який же ви нетерплячий! — вигукнув Паганель. — Ледве ступили через кордон і вже незадоволені. Я вам кажу, я вам повторюю, я запевняю вас: ця країна найцікавіша в світі. Її створення, її природа, її підсоння, її прийдешнє зникнення дивували, дивують й дивуватимуть учених усього світу. Уявіть собі, мої друзі, суходіл, що, формуючись, підносився із хвиль не вершечком, а вінцями, немов велетенська обручка; суходіл, в глибині якого сховано, можливо, море, що напівзійшло вже випарами; суходіл, де річки з кожним роком дедалі всихають; де немає вологості ані в повітрі, ані в ґрунті; де щороку дерева скидають не листя, а кору; де листя повертається до сонця не своєю поверхнею, а пружком і не відкидає тіні; де ліси здебільша неспалимі; де будівельний камінь тане від дощу; де в лісах дерева низькі, а трава височезна; де живуть чудернацькі тварини; де чотириногі мають дзьоби, як-от єхидна й качконіс, що змусило природників вигадати особливий клас птахотварин; де кенгуру скаче на лапах різної довжини; де в баранів свинячі рила; де лисиці пурхають з дерева на дерево; де плавають чорні лебеді, а пацюки в’ють гнізда; де птахи вражають розмаїтістю голосів і нахилів: один видзвонює, немов дзиґарі на дзвіниці, інший ляскає, наче візник батогом, ще інший наслідує гострильника, а той — цокає, як годинник, що відбиває секунди; є такий птах, що сміється вранці, коли сходить сонце, а інший плаче ввечері, коли сонце заходить. О! Най-химерніша, найдивніша у світі країна! Парадоксальна земля, що перекидає шкереберть всі закони природи! Справедливі слова вченого-ботаніка Грімара: “Ось вона, ця Австралія, своєрідна пародія на світові закони або скорше виклик, кинутий в обличчя всесвітові!”

Ця палка й нестримна тирада, здавалось, не матиме краю. Красномовний секретар Географічного товариства не міг уже опанувати себе. Він говорив, наче летів навскач, одним духом, безупинно жестикулюючи й вимахуючи виделкою — серйозна небезпека для сусідів за столом! Та врешті грім оплесків заглушив його голос, і він замовк.

Само собою, по цій промові нікому не спало на думку далі розпитувати географа.

Тільки майор запитав спокійно, як завжди:

— І це все, Паганелю?

— Та ні, анітрохи! — вигукнув з новим завзяттям учений.

— Як? В Австралії є щось іще чудніше? — запитала здивована й зацікавлена Гелена.

— Так, пані, — її підсоння. Своїми особливостями воно переважає геть усі дивовижі, про які я перше вам розказував.

— А саме? — залунало з усіх боків.

— Я не казатиму про цілюще повітря, багате на кисень і майже позбавлене азоту; також і про те, що тут немає вологих вітрів, бо мусони дмуть рівнобіжно берега, і що чимало недуг — тиф, кір та різні хронічні захворювання — тут невідомі.

— То це аж ніяк не дрібна перевага, — сказав Гленарван.

— Безперечно, але я мав на увазі інше. Тутешнє підсоння має одну властивість, можна сказати… неймовірну.

— Яку ж? — запитав Джон Манглс.

— Ви нізащо мені не повірите…

— Повіримо! — гукнули враз вельми зацікавлені слухачі.

— Ну, так воно…

— Що воно?..

— Підвищує моральність.

— Моральність?

— Атож, — відповів учений переконано. — Австралійське підсоння сприятливо діє на моральність. Тут метал не іржавіє, а люди — й поготів. Тут чисте й сухе повітря швидко відбілює все — і білизну й душі людські. В Англії запримітили цю чудасію й ухвалили засилати сюди злочинців на виправлення. Хіба ж ви ніколи про це не чули?

— Та невже? Цей вплив справді такий відчутний? — спитала Гелена.

— Так, пані, він відчувається і на людях, і на тваринах.

— Ви не жартуєте, пане Паганелю?

— Анітрохи. Навіть коні й рогата худоба тут напрочуд лагідні. Ось побачите.

— Неймовірно!

— Але ж так воно є! І злочинці, що потрапляють у цю живодайну, здорову атмосферу, перероджуються тут за кілька років. Це відомо філантропам. Людська вдача в Австралії кращає.

— Тож який будете ви, пане Паганелю, в цій щасливій країні, коли ви й так вельми добрий? — усміхаючись спитала Гелена.

— Я стану досконалий, пані, просто досконалий! — відповів учений.

Наступного дня, 24 грудня, вибрались на світанку. Спека була вже досить відчутна, але все ж стерпна, дорога рівна й зручна для коней. Маленький загін попрямував крізь обрідкуватий лісок, і ввечері, по чималому перегонові, став табором на березі Білого озера, що мало солону, негодящу до пиття воду.

Тут Жакові Паганелю довелося визнати, що це Біле озеро не більш біле, ніж Чорне море — чорне, Червоне море — червоне, Жовта річка — жовта й Голубі гори — справді голубі. Однак із професійного самолюбства