Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— Для чого я вам показав цю цидулу-писулу? На той випадок, якщо вам закортить ще щось про мене патякнути язиком… Самі ж казали: «Стіни вуха мають». Або захочете порадитися з Нещадимом — Чадюком, тоді одну копію цієї записочки я передам вашій дружині… Сподіваюсь, вона без графолога впізнає ваш почерк…

А другу — голові місцевкому… А ось і він, — побачив на порозі Сідалковського. — Ви, Понюхно, можете йти… Аудієнція, як сказав би Хлівнюк, закінчилася… Сідайте, Сідалковський, хоч тут. Бо там вас навряд посадять за таке приємне діло…

Сідалковський, позіхнувши, сів.

— А що ви вночі робите, Євграфе? — незвично звернувся до нього Ковбик.

— Сплю.

— А я думав, мишей ловите. Замість кота.

— Сплю, — повторив Сідалковський, — але крізь сон про роботу думаю.

— Про яку: першу чи другу? У вас, якщо не помиляюсь, завжди дві роботи. Після першої вам друга робота, здається, тільки сниться. Краще зробіть навпаки.

— Тобто? — підняв брови Сідалковський. — Спати вдома і бачити крізь сон роботу у «Фіндіпоші»?

— Ви її й так бачите крізь сон. Краще б помовчало, коли ото старші говорять… Між іншим, за віком і посадою.

— Я й так останнім часом, як електродинамік без електроструму…

— Цього струму у вас на кількох вистачить… Як у вас справи?

Сідалковський відчув у голосі Стратона Стратоновича батьківські нотки і одразу насторожився: «М'яко стелить, але на оголених пружинах».

— То як у вас справи, питаю?

— Спочатку справи, а потім задоволення…

— Аби ж то так! У вас же навпаки: спочатку задоволення, а тепер справа… Між іншим, у народному суді… Ви хоч були у мадам Карапєт?

— Був.

— І що?

— Любов без взаємності.

— Відмовила?

— Відмовила, — зітхнув Сідалковський.

— Це чи не єдина жінка, яка вам відмовила. Може, не так, Євграфе? — засміявся Ковбик. — Ви хоч знаєте, чого ото вас запрошують на суд?

— Тепер уже знаю. За любов до ближнього.

— Не ближнього, а ближньої! Вам що, мало першого шлюбу?

— Ви ж мене вчили на досягнутому не зупинятися, Стратоне Стратоновичу!

— Дивлячись на чому не зупинятися. Отут вам якраз би слід давно зупинитися. Скільки вам, до речі, років?

— Мене вчора уже питав про це Карло Іванович.

— Карло Іванович чи Клавдій Миколайович? — уточнив Ковбик.

— Карло Іванович, — підтвердив Сідалковський.

— Дивно! Якби Хлівнюк, я б не здивувався… У вас роман з Хлівнюковою ще не закінчився? Що ви на мене так дивитесь? Хочете запитати, чи заради цього я вас сюди запросив? Можу відповісти: і заради цього. Запам'ятайте, Сідалковський, раз і назавжди: кожний роман, навіть найцікавіший, має свій кінець. Залиште Антонію в спокої… Там, де їдять… Ви ж знаєте?

— А я на винос…

— Що на винос? Не будьте циніком, Сідалковський. Досить з вас того, що ви донжуан, альфонс, ловелас, зух, джиґун і… Як ще там вас можна назвати? Коли ви вже залишите в спокої спідниці?.. Вам і цей мій вислів не подобається. І зараз думаєте: неотесаний Ковбик, мужлан…

— Фу! Стратоне Стратоновичу! Ви — і такі слова?

— Ви мені не фукайте. Може, не так?

— У моїй термінології таких слів нема…

— Ви хочете сказати, що це моя парафія?

— Не будемо ламати пер, Стратоне Стратоновичу! Ви ж мене для чогось викликали?

— Не викликав, а запросив. Для чого ви мені цю заяву кинули? Хочете мене переконати, що ви не претендуєте на папаху?

— Я ж вам казав, Стратоне Стратоновичу, — щиро мовив Сідалковський. — Папаха мені не до лиця… А потім, у мене ж вища незакінчена. Навіть на вченого секретаря «Фіндіпошу» не потягну. А тепер шерше ля фам…

— Що ви мені під вухом шершекаєте, — не стримався Стратон Стратонович. — Звідки у вас така манера з'явилася? Всього один раз на якомусь прийомі з іноземцем зустрілися і вже француз. А що б з вами було, Сідалковський, коли б ви, як я, побували в Парижі, Шербурі, Марселі, Льєжі? Воістину: від села втекло, а до міста не добігло, — Ковбик удав, що гнівається, підвівся й відійшов до вікна. — Я його врятувати хочу, а воно мені тут сіло і шершекає… Вапнярський аристократ!

— У мене все попереду, — натякнув на нову роботу Сідалковський.

— Я б вам сказав, що у вас попереду. Та, боюсь, знову скажете: Ковбик — неотесаний тип… Дивіться мені… Стіни вуха мають…

— Ви хотіли сказати, Ховрашкевич…

— Ховрашкевич має язика. Більшого, ніж у вас, — різко обернувся Стратон Стратонович. — Ви хоч пусте мелете… Так, задля красивої фрази, а воно…

— Як це зрозуміти?

— Отак і розумійте. І про мою невихованість прошу більше не патякати, якщо хочете зі мною мирно жити й працювати… Бо так можна й прорипити чергову премію.

— Це сприймати як натяк на фінансову дисципліну чи як аванс?

— Як хочете, так і сприймайте, — Ковбик підійшов до столу і вийняв з папки «До наказу» папірець. — Оце ви заберіть на згадку. Показуватимете онукам, як ви гарно вміли писати заяви. Я не кажу, що грамотно, просто гарно…

— Але вона мені ні до чого…

— Не будьте дурнем, Сідалковський. Вам що, тут погано? Нічого не робите, гуляєте, патякаєте, — він, очевидно, знову згадав Ховрашкевича. — Може, менше, ніж інші… Але ж яка робота! Де б собі таку роботу знайти? — Стратон Стратонович сів. — Я буду відвертим з вами, Євграфе. Ви в дечому вже підміняєте Хлівнюка. Підмініть його краще на посаді…

— Ви мені пропонуєте посаду заступника директора?

— За що я вас люблю, так це за здогадливість…

— Розумному досить…

— Ні, я вже казав: ви таки від скромності не помрете! Сідалковський мовчав, ніби пережовуючи