Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

Запитання хлопчика вивело доктора Заяца з мрійного настрою.

— Коли б то я знав! — зітхнув він. — Але це відомо тільки їм, на “Промені”. Будемо сподіватись, що вони щасливо прибули. Можливо, саме домовляються з тамтешніми мешканцями випробуваною міжнародною мовою жестів, — невесело пожартував він. — Шкода, що наші засоби зв’язку надто повільні для такої колосальної відстані. З учорашнього репортажу ми не дізнались нічого нового: адже за три роки польоту Всесвітом він значно постарівся. Не забувай, що репортаж, який надсилають з “Променя” саме зараз, долетить до нас аж через чотири з гаком роки, бо радіохвилі, які його несуть, не можуть летіти швидше за світло… Я турбуюсь, власне, не про “Промінь”. Він добре збудований і бездоганно обладнаний. Непокоять мене люди. Ті троє злочинців, які летять з ними, можуть щось встругнути. То — безумці.

— Слід сподіватись, що все скінчиться гаразд, — сказала заспокійливо Гана Заяцова. — Злочинці не підуть так далеко, щоб забити своїх супутників, адже вони лишилися б тільки втрьох проти цілої планети. А крім того, я переконана, що незабаром удасться попередити екіпаж.

— Коли б так! Хоч принцип використання гравітації для зв’язку на велику віддаль вже відкрито, до його практичного застосування нам ще далеко.

— А чи дізнаються на “Промені”, що ви вже навчились використовувати гравітацію? — запитав Юрко.

Доктор Заяц посміхнувся:

— Ти хочеш сказати, що на “Промені” нема приймача, який би міг перехопити наші гравітаційні хвилі? Не турбуйся, такий приймач є. Це — звичайний астрогравіметр. Коли його брали з собою в подорож, звісно, ще не уявляли, яку важливу роль зможе він зіграти. Лише через кілька місяців після старту ми повідомили їх, над чим працюємо, і попросили, щоб один з астрогравіметрів був завжди скерований на Землю, — на випадок, якщо нам вдасться використати гравітацію.

— А як швидко поширюється гравітація у просторі? — запитала Заяцова.

— Точно ще не знаю, але, безперечно, набагато швидше за світло.

— Здається, хтось подзвонив. Юрко, біжи подивись… — урвала розмову Заяцова.

— Так, тато вдома. Прошу, заходьте! — почувся за хвилину голос хлопця в передпокої. Заяц швидко підвівся і ввімкнув світло.

До кімнати зайшов високий широкоплечий чоловік з чорним кучерявим волоссям і усміхненим обличчям.

— Пробачте, що турбую вас на квартирі, але справа в мене дуже спішна. В лабораторії на Петржалці я вас уже не застав… Я — інженер Краскін з Москви.

Заяцова з сином пішли геть, щоб не заважати серйозній розмові, а інженер Краскін розкрив портфель і витягнув товстий стос паперів.

— Я вже давно працюю над тією ж проблемою, що й ви: шукаю шлях використання гравітаційного поля для техніки зв’язку. Довго не міг зрушити з місця. Тільки ваше відкриття розкрило мені очі. Під час своїх дослідів я йшов трохи іншим шляхом, але прийшов до того ж висновку. На основі вашого відкриття та свого власного досвіду я опрацював проект гравітаційної передавальної станції. Хочете його переглянути?

Заяц пожадливо перегортав папери і перебігав очима складні розрахунки.

— Так, це правильний шлях — квадратична система передавача, — сказав він нарешті. — Дозвольте вас привітати з величезним успіхом. Ви вже запропонували свій проект Всесвітній Академії?

— Поки що ні. Хотів би запропонувати його разом з вами: втілюється в життя все-таки ваша думка. До того ж ще не вистачає кількох креслень, які ми могли б виконати разом. Якщо ви не дуже втомились, можемо взятися за роботу хоч зараз. Адже йдеться про життя людей на “Промені”…

Заяц охоче погодився.

Не минуло й півгодини, як у темряві засяяли вікна лабораторії на Петржалці.

Перша ніч у печері минула неспокійно. Хоч як втомились мандрівники, але гуркіт кулястих блискавок, що долітав аж у надра скель, гнав від очей сон.

Рано-вранці всі були вже на ногах. Пересвідчившись, що “Ластівка” ціла й неушкоджена, і одержавши аналогічне повідомлення по радіо від Грубера щодо “Стріли”, вчені взялись до роботи. Насамперед дослідили підземний лабіринт і знайшли підходящу печеру для атомної електростанції.

Чудесне відкриття зробив Мадараш. Випадково притулившись до кам’яної стіни, він почув дивний шум — плюскання, булькіт і дзюрчання. Спочатку він не зрозумів, що це, але потім догадався:

— Друзі, десь тут дзюрчить вода! Недалеко від нас є підземний водоспад.

Пробна свердловина підтвердила припущення Мада-раша: метрів за два від головного коридора вертикальною шахтою в темну глибінь спадав потік холодної води. Де брав початок підземний струмок — ніхто не знав. Та над цим і не сушили голови. Вода є, а це — найголовніше. До того ж ще й придатна для пиття, як встановила Свози-лова в своїй похідній лабораторії.

Важче було з транспортуванням атомних котлів. З “Променя” на “Ластівку” група Молодінової перенесла їх без будь-яких зусиль, бо там не було сили тяжіння, яка безжально давала про себе знати внизу, на планеті. А такий атомний котел — не якась там дрібничка. Навіть при найбільшій економії матеріалу і найдосконалішій конструкції він важить кілька тонн, бо не можна обійтись без захисної оболонки, яка робиться з найважчих металів.

Спочатку спробували переправити атомні реактори через крутий схил на плоскогір’я, використавши як возик шасі “Ластівки”. До скелі над схилом прикріпили великі блоки і протягли через них довжелезний трос. Один його кінець прив’язали до шасі з реактором, а другий — до літака на річці.