Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Наступного дня Тоня прийшла до Лори додому і розповіла про те, як Хризонівна лютувала, коли Степан повів її додому. А коли він повернувся — намагалася виказати йому своє незадоволення. Степан пішов у душ, а потім зачинився в кімнаті, оголосивши бабусі, що всі її скарги і претензії охоче розгляне, але лише у письмовій формі. Хризонівна аж синіла від люті.

Розповіла про понеділок. Про Бакеро і про Максима. Про їхню зустріч. Про слова цигана. Про те, як у вівторок вона, випадково, зустріла Макса в центрі і сказала, що між ними все скінчено. Він повів себе зовсім неочікувано: почав хапати її за руки, просити дати йому час оформити розлучення, зізнавався у коханні і вимагав припинити будь-які відносини з тим “смаглявим”. Ледь відкараскалася від нього… Сьогодні пішла у центр з Хризонівною, бачила здаля його дружину — сховалася від неї… 

— Як я могла у це вляпатися? — Тоня хитала головою. — Чим я думала?

Лора не стала нічого говорити подрузі з цього приводу, вона і так картала себе за роман з одруженим чоловіком. Вирішила змінити тему.

— Бакеро питав мене вчора чи я тебе не бачила. Я сказала, що ні, чи щось передати? А він сказав, що поговорить з тобою при зустрічі сам.

— Коли саме не сказав? — з надією в голосі запитала дівчина.

— Ні.

— А де ти його бачила?

— Після іспиту ми поїхали в ресторан і там він чекав нас разом з Таїсою…

— Ресторан? Непогано… А хто така Таїса? — напружилася Тоня.

— Дружина Степанового друга, котра дуже не проти залізти до нього у штани. І особливо цього не приховує…

— Як цікаво… А він?

— Він знає, але каже, що дружба Вадима для нього важливіша.

— Охрініти… Він про це думав. І думає. Це точно. Я десь читала, що чоловіки не спілкуються з жінками, котрі для них сексуально не привабливі. У них там в голові такий фільтр працює, котрий всіх сортує.

— Та ну тебе... 

— Я серйозно! Побачили і відсортували: так чи ні. Ні — йдуть лісом, а ті що так… там теж підгрупи є.

— Тоню, де ти таке читаєш?

— Та в якомусь журналі. Це не фігня, я тобі правду кажу. Всі ці дівчата-друзі — потенційні, як ти кажеш, сексуальні партнери. А якщо вона з цим ще й не криється…

— Дякую. Ти мене заспокоїла.

— Ну… Тут вже все від нього залежить, — усміхнулася подруга. — Вона гарна?

— Гарна... У них навіть є персональне вітання, яким вони одне з одним вітаються…

— Персональне… Ну-ну… А що між вами?

— Не знаю, — Лора знизала плечима. — Нічого певного...

— Зовсім нічого?

— Нічого… Далі поцілунків і обіймів ми не зайшли, — Лора не стала розповідати Тоні про свій перший оргазм в його кімнаті. Чомусь їй було соромно зізнатись у цьому перед подругою. — Він уважний, добрий, але нічого не каже ні про свої почуття, ні про плани на майбутнє…

— Гм… Та ви лише тиждень, як спілкуєтеся. Потрібен час… Лише ж тиждень як ви зустрілися знову.

Дівчата посиділи декілька хвилин мовчки.

— А як тобі ця байда з іменем?! Я там мало зі стільчика не впала… Стефан!

— Мені подобається.

— Та мені теж подобається, але чому він його приховує?

— Боюся, що він приховує набагато більше, Тоню. І ім’я — це дрібничка на фоні всього іншого…

— Ти щось знаєш?

— Нічого я не знаю… Просто відчуваю.

— Якщо дружини і дітей немає — все решта ФІГНЯ. Це я тобі точно кажу.

— Ну не знаю…   

Ввечері на перев’язку Лора пішла разом з Тонею. Тоня — додому, а вона до Степана, та плани змінилися, бо коли вони повернули на вулицю — помітили червону машину Бакеро біля двору Бондарів.

— Приїхав… — схвильовано промовила Тоня.

Циган курив в альтанці разом із Софією.

— Доброго вечора, — привіталися дівчата.

— Привіт, — Бакеро оглянув дівчат, зупинивши погляд на Лорі. — А твого пацієнта немає.

— Немає? — вона здивовано поглянула на нього і на Софію, котра підтверджуючи закивала головою, сидячи у білих клубах диму.

— Дньом прієхалі, он вигнал свою машину із гаража і уєхал. Ніче так тачка у братіка...(Удень приїхали, він вигнав свою машину з гаража і поїхав. Нічого така тачка у братика….)

— Зелена приїжджала? — запитала Лариса, ігноруючи характеристику його авто і відчуваючи, як завмерло серце у грудях.

— Я нє відела… (Я не бачила…) — Софія знизала плечима.

Лариса, щоб не заламувати пальці, засунула руки у задні кишені джинсових шортів. Горбач, мабуть, домовився про зустріч з Комаром… 

— Гей, Русалко, все добре? — Бакеро питально поглянув на неї. — Що з тобою?

— Нічого… Зі мною — нічого.

— Ти знаєш, куди поїхав Степан? — циган не відводив від неї очей.

— Я не знаю, можу лише здогадуватися.

— Чекай… вчора ви поїхали і у нього не було жодних планів. Вчора ще була якась зустріч? 

Лариса кивнула і озирнулася на хвіртку. Він поїхав вдень… Вже вечір.

— Я думаю, он скоро вєрньотся. Прісаживайся, подожді, (Я думаю, він скоро повернеться. Присядь, почекай) — Софія кивнула на крісло поруч із собою і Лариса, зайшовши в альтанку, сіла. Вона і сама хотіла лишитись його почекати, а Софія їй це ще й запропонувала...

— Тоню, ми можемо з тобою поговорити? — звернувся Бакеро до неї.

— Можемо, — схвильовано відповіла дівчина.

— Дівчата, вибачайте, я викраду у вас Тоню на півгодини, — він підвівся зі свого місця.

— Можєшь і на больше, (Можеш і на більше) — Софія усміхнулася. — Главноє, чтоби на пользу (Головне, щоб з користю). 

— Дякую, — циган кивнув і вони вийшли.

Софія запалила нову цигарку і поглянула на Лору.

— Я вчєра узнала о тєбє столько гадостєй, что ти мнє єщьо больше понравілась. (Я вчора взнала про тебе стільки гидоти, що ти мені ще більше сподобалась)

— Що? — запитала Лариса, виринувши зі своїх дум.

— Говорю, ти классная. І Стефану ти нравішься. Я, правда, совсєм нє знаю, какім он стал чєловєком, но єго сімпатія к тєбє — очєвідна, — Софія усміхнулася. (Кажу, ти класна. І Стефану ти подобаєшся. Я, щоправда, зовсім не знаю, якою він став людиною, але його симпатія до тебе - очевидна)