Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Лариса не знала як реагувати на ці слова його кузини. Софію вона бачила вдруге в житті — перший раз був вчора. Дівчина виглядала задумливою і сумною, палила, видихаючи дим в інший бік від Лори. Мабуть, їй було самотньо в незнайомому місці?.. А ще ж у неї проблеми зі здоров’ям...

— Ви були сьогодні на консультації? — запитала Лариса.

Софія кивнула. Вони сьогодні їздили в ЛОР-інститут, її оглянули. Теж радять операцію, на голосових зв’язках багато поліпів. Раніше, п’ять років тому, були гранульоми, вони легше піддалися лікуванню, а від поліпів так просто не вийде позбавитися — і їх дуже багато, навіть взяли біопсію одного. Мама зараз думає, де будуть оперувати. А їй — все одно. Можна і взагалі нічого не робити. Лору здивувала така байдужість Софії до власного здоров’я. На що дівчина сумно усміхнулась і сказала, що не бачить сенсу продовжувати цю агонію, що називають життям… 

Лора по-новому поглянула на дівчину, котра дивилася на неї сірими димчастими порожніми очима. Нещасними очима. Мабуть, в житті Софії є біль, про який нікому не може розповісти. Вона самотня і нещасна… І Лорі здавалося, що матір дівчини має до цього болю безпосереднє відношення. Розпитати Софію про її життя Ларисі дуже кортіло, але не наважувалася лізти у душу до незнайомої людини, тому запитала її про Степана і їхні спільні візити до бабусі та дідуся в Мукачево. Софія усміхнулася. На її обличчі відобразилася радість. Тож це були приємні спогади… Розповіла, що хлопці були ще тими шибайголовами, правда, Олексій був не таким відчайдушним, як Стефан — цей взагалі без гальм. І часто був ініціатором різних шалених витівок. Що саме цікаве — його ніколи не здавали, бо всі розуміли, що без "малого кошеняти" буде сумно.   

Він, ще у п’ять років, підбив дітвору збудувати “хатинку на дереві”, принісши у жертву лавки, на яких ввечері засідали бабці — який був скандал… Лавки наступного дня відремонтували, прибивши нові дошки, а діти потім тягали дошки з сусіднього будівництва на власний "проект". Побачили дорослі архітектурне творіння вже восени, коли стара липа скинула листя — розбирати не стали. У тій хатинці вони бавилися не один рік. Коли 1987 року були на похороні діда — хатинка ще була.

Років у 10 він навчив хлопців і дівчат робити потужні рогатки і стріляти з них. Вчив кидати каміння з пращі, метати ножі… Тоді багато господинь помітили різку нестачу вдома ножів. Навіть вибухівку зробили… один раз. Випробування були дуже гучними і трошки вікна повилітали… Але то таке. Було круто, та більше не робили. Голосно. Занадто помітна розвага. Потрібно було щось тихіше — майстрували арбалети, чим мало не довели дільничного до одночасного інфаркта, інсульта і істерики. Той нещасний побачив, як діти, прив’язавши мотузку до саморобного болта (спеціальної арбалетної стріли), стріляли у спілі груші і яблука на верхівках дерев і намагалися зірвати їх звідти, бо прошивши плід наскрізь, мотузка ставала своєрідною петлею всередині фрукта.... Забравши арбалет дільничний намагався з’ясувати, де взяли — знайшли… І так два рази підряд. Потім зробили іншого арбалета, точніше шнеппера, з якого стріляли камінням. І яку б шкоду він задумував — йому все вдавалось. Від нічної вилазки у місто до помсти.

— Помсти? — здивувалася Лора.

— Да, — Софія усміхнулася, — ти нє ослишалась...  (Так, тобі не почулося)

Як розповіла дівчина, дідусь і бабуся жили у квартирі, а поруч був приватний сектор. І жив там один старший хлопець, близько 14-15 років, котрий ображав менших — “зшибав” гроші. Наказував пострибати, слухаючи чи є в кишенях копійки і забирав. Якщо було мало — міг дати запотиличника чи підсрачника, обзиваючи “жебраками”, а якщо не знаходив нічого — залякував. Казати дорослим діти не наважувалися: його всі страшенно боялися. Під руку тому хулігану якось потрапив Олексій і той забрав у нього майже рубля копійками — нормальні гроші, як на той час, та ще й боляче дав під зад. Стефану тоді лише виповнилося сім. Він вислухав розповідь брата і кудись пішов. Як зізнався потім — він пішов на те місце, де старші грали у футбол і вкрав у них м’яча, коли ті вирішили скупнутися в річці. Того м’яча він розпоров і наповним піском та дрібним камінням. Надалі залучив спільників — Олексія і Софію, решта засіли в хатинці — у них було завдання: не світитись і виглядати “об’єкт”. Конспірація: каптури-шапки на голову, дарма, що літо і спека, а ще бабусина помада по обличчю смугами. Вечір. Підстерегли своєю “аравою” хулігана, коли той повертався додому і стали під ліхтарем на дорозі з м’ячем, а неподалік змайстрували з патиків “футбольні ворота”. Той підійшов — о… знайомий м’яч! Малий якийсь хоче забити у ворота… Ану, дрібното, відійти, зараз я тобі покажу, як потрібно… На ногах нові сандалі — шкода буде їх пилюкою замастити — це була суттєва помилка хлопця... Хуліган розувається, розмахується ногою і б’є по м’ячу… перелом чотирьох кісток у плюсні. Той кричить, корчиться від болю, а Стефан схиляється до нього, весь розмальований помадою, і каже — “ще хоч копійку у когось забереш — наступною буде твоя голова”.

Наскільки Софія знала, то після одужання той більше не відбирав гроші у дітей.

Коли не стало Олексія — Стефан став менш говірким, але його тяга до різноманітних витівок нікуди не поділася. Правда, стали вони небезпечнішими. Якщо з Олексієм вони будували хатинки, влаштовували перегони на велосипедах, грали у різні ігри з м’ячем, навіть стрибали у “резинку” з дівчатами, то після смерті брата вже були арбалети, шнеппери, вибухівка, праща і ножі… без старшого брата і впливу матері Стефан поступово перетворювався на якусь "вбивчу машину". Так Софії здавалося, бо його вихованням займався батько-військовий, котрий навчав сина тому, що вмів сам... Який він зараз — не знає. Бо останній раз бачилися на похороні діда, десять років тому.

Лора була здивована і вражена почутим. Скільки ж пригод втратила місцева молодь через те, що так холодно зустріла Степана свого часу? Він точно міг би наповнити їх дозвілля різними шаленствами, але вони його не прийняли, а він не став нав’язуватися.